|
Кеті Янґ, The Weekly Standard (США) // 18:53 25-06-2009
 Натискати на кнопку «перезавантаження» не потрібно? Бараку Обамі не варто задобрювати Росію вибаченнями під час візиту до Москви, бо та все одно не міняє своїх звичок, серед яких тиск на сусідів, дружба з Іраном і бурчання вбік Заходу. А оскільки ціна на нафту знову зростає, то Москва й сама вже не має бажання «перезавантажуватися», – пише Кеті Янґ в американському тижневику The Weekly Standard.
Вибачатиметься Обама чи ні – а в Москві нічого не зміниться. Через місяць після промови в Каїрі перед мусульманським світом Барак Обама здійснить ще одну історичну поїздку: цього разу до Москви. Багато прибічників Обами сподіваються, що візит 6-8 липня натисне таку очікувану «кнопку перезавантаження» на пульті сильно напружених відносин між Росією та Сполученими Штатами; зате критики побоюються, що пристосувальна позиція Обами тільки дасть добро на ще гіршу поведінку Росії. Надії на відновлення дружніх відносин Росії та США за адміністрації Обами озвучувалися ще до виборів у листопаді. Очікування «змін» від Обами йшли пліч-о-пліч із обережним оптимізмом щодо нового президента Росії Дмітрія Медвєдєва, підібраного вручну наступника Владіміра Путіна, який перейшов на посаду прем’єр-міністра. Ці надії дещо потьмарилися, коли наступного дня після перемоги Обами Медвєдєв пригрозив поставити на польському кордоні російські ракети у відповідь на заплановане у США розміщення елементів протиракетного щита у Польщі та Чехії. І все ж далі був тепліший прийом: телефонна розмова між двома президентами й відтоді безперервні розмови про «новий початок». Нині, через більш ніж рік після приходу Медвєдєва до влади, очевидно, що курс у Кремлі ніяк не змінився. Ступінь справжнього авторитету Медвєдєва залишається неясним, а Путін є досі тим, на кого треба зважати. Хоча Медвєдєв може здаватися більш прихильним до внутрішнього лібералізму – він, наприклад, не поділяє відкритої глибокої відрази свого патрона до журналістів та активістів-критиків держави, – але його риторика в міжнародних питаннях не менш агресивна, ніж Путінова. Будь-яке «перезавантаження», отже, мало би базуватися на змінах в американській політиці. Справді, більшість американських критиків «нової холодної війни» – і в лівому, і в по-доісторичному консервативно правому крилі – вважають, що нинішня прохолодність між Сполученими Штатами та Росією виникла головно через американську погорду та нечутливість. Із цього погляду виходить, Росія простягнула США руку дружби після 11 вересня – й у відплату постійно отримувала ляпаси: вихід у 2002 році адміністрації Буша з Договору про обмеження систем протиракетної оборони , розширення НАТО на Східну Європу й на територію колишнього СРСР, підтримка зміни режимів у пострадянських республіках (зокрема, Помаранчевої революції 2004-го в Україні) та плани розміщення ПРО, спрямованої, на думку росіян, в основному проти них. Прибічники «нового початку» не сумніваються, що поїздка Обами в Москву включатиме вибачення принаймні за деякі з цих начебто помилок. Але таке уявлення досить тенденційне. Вихід з Договору про обмеження систем ПРО не викликав дуже сильних заперечень з боку Росії й збігся в часі з підписанням Договору про скорочення стратегічних наступальних потенціалів на надзвичайно вигідних для Росії умовах. Часто повторюване твердження, буцімто розширення НАТО порушило обіцянку, дану Міхаїлові Ґорбачову за першої адміністрації Буша, дуже схоже на політичний міф. (Його переконливо спростував дипломат і академік Філіп Зеліков у 1995 році.) І, незважаючи на всі розмови про російську параною, дуже сумнівно, що Москва серйозно стурбована атакою військ НАТО: як зазначив заслужений ветеран радянсько-американських переговорів генерал Владімір Дворкін на незалежному сайті EJ.ru у квітні 2008-го, це фактично немислимо, з огляду на ядерний потенціал Росії. Звинувачення США у втручанні в Помаранчеву революцію засвідчують потужну амнезію щодо кричущої спроби влаштувати українські президентські вибори на користь кандидата з російською підтримкою – Віктора Януковича. Навіть колишній посол США в Радянському Союзі Джек Ф. Метлок, зазвичай уважний до російських скарг, гостро розкритикував незграбне втручання Путіна. Що стосується протиракетного щита, то ніхто не запропонував правдоподібного пояснення, яку загрозу він несе Росії, – адже ця система не змогла б нейтралізувати навіть 1% ядерного арсеналу Росії! – тільки невиразні заяви про те, що це може бути лише початком значно більшої оборонної системи США. (Сполучені Штати до того ж постійно пропонують росіянам провести інспекцію.) Усе це не означає, що поведінка США бездоганна. Деякі продемократичні критики путінського режиму, як-от московська дослідниця Фонду Карнегі Лілія Шевцова, висувають обвинувачення адміністрації Буша, що та нехтувала відносинами Америки з її колишнім суперником у холодній війні, даючи Кремлеві забагато свободи у справі прав людини й недооцінюючи російську стурбованість у питаннях типу протиракетного щита. Хоча, визнає Шевцова, більш конструктивний підхід збоку Сполучених Штатів лише трохи пом’якшив би конфлікти, неминучі, зважаючи на цілі та позицію російської влади. Поведінка Кремля в еру Путіна, майже та сама й при тандемі Путіна – Медвєдєва, визначається здебільшого двома пов’язаними мотивами. Перший – це образа через втрату імперії і статусу супердержави, яка замішана на популістському потуранні, але й відображає справжні сентименти більшості російських еліт. Другий мотив у самозбереженні: хунта друзяк-капіталістів, що нині править і володіє Росією, боїться, що демократичні зміни наразять на небезпеку їхню владу. Обидва фактори були частиною в’їдливої реакції Путіна на «кольорові революції» (початок різкого антиамериканського повороту Росії). Мирні перемоги прозахідних опозицій по сусідству сприймалися як браконьєрська стрілянина Заходу на болотах Росії та як сигнал про власну небезпеку. Ці ж уявлення є ключовими в розумінні конфлікту навколо розширення НАТО. Справжньою «загрозою» Росії, доводив генерал Дворкін у своєму коментарі в 2008 році, стане «цивілізаційна ізоляція», якщо російський режим і далі опиратиметься демократії та модернізації, в той час як сусіди приєднуються до демократичного капіталістичного Заходу. На повністю невійськову ініціативу ЄС щодо «Східного партнерства» Росія відповіла ворожістю та бурчанням про «антиросійські» альянси. Отак стаючи в позу, Росія аж ніяк не захищає свої справжні національні інтереси та безпеку. Поведінка Москви стосовно сусідів, з її імперськими претензіями та грубими чіпляннями, – це добрий наочний приклад того, як не треба заводити дружбу та впливати на людей. У колонці на Grani.ru від 15 червня російський політичний аналітик Станіслав Белковський написав, що «Кремль зробив усе можливе, щоб змарнувати залишки свого впливу у колишній власній імперії» і щоб відштовхнути ключових союзників. Нещодавні маневри із підкупу Киргизстану, аби виселити американську повітряну базу, важливу для операцій США та НАТО в Афганістані, демонструють, що бажання довести Дядькові Сему, хто головний на «пострадянському просторі», переважає не лише уявний інтерес Росії у «перезавантаженні» відносин зі Сполученими Штатами, а й цілком реальний інтерес у запобіганні перемоги радикальних ісламістів в Афганістані. Що все це означає для адміністрації Обами? Варто пам’ятати, що Обама не зовсім уже російський голуб миру. Під час передвиборчої кампанії він рішуче засуджував війну Росії в Грузії та її спроби використовувати енергетичні ресурси як геополітичну зброю. Його головним радником з Росії є Майкл МакФол, професор Стенфордського університету та співробітник Гуверівського інституту війни, революції та миру, який наполегливо виступає за просування демократії – і який вів передачу про демократію на російському телебаченні в середині 1990-х. МакФол, на сьогодні спеціальний помічник президента з питань національної безпеки і старший директор відділу російських та євразійських справ у Раді національної безпеки, палко підтримує налагодження відносин між Росією та США. Однак він щиро вважає, що справжнє партнерство можливе, тільки коли Росія так само буде віддана принципам ліберальної демократії. Зовсім інший підхід представлений у звіті, який презентувала адміністрації Обами в березні неурядова Комісія з політики США стосовно Росії на чолі з Ґері Гартом і сенатором від Небраски Чаком Гейґелем (республіканцем, який минулого року брав участь у кампанії Обами). На думку комісії, Сполучені Штати повинні зосереджуватися на економічній і політичній співпраці з Росією та уникати того, щоб занадто надавлювати на демократію та права людини. Важко сказати, якою мірою цей звіт, який рекомендує переоцінити протиракетну оборону та відмову від мети членства в НАТО України та Грузії, вплине на політику. Але одна з його розпливчатих пропозицій – спонукати російський уряд дотримуватися заявлених демократичних принципів, «при цьому поважаючи суверенітет, історію й традиції Росії та визнаючи, що російське суспільство розвиватиметься власним шляхом», – ця пропозиція є таким класичним обамізмом, що певний її варіант, мабуть, точно сплине в московські промові президента. Наразі ніякого значного повороту в американсько-російських відносинах очікувати не доводиться. У міру того, як слабнуть наслідки економічної кризи та піднімається ціна на нафту, Росія дедалі менш охоча до співпраці, порівняно з початком весни (попри ледь стримувані проблеми, як-то можливі соціальні заворушення та насильство в регіонах Кавказу). Цього місяця Кремль відхилив пропозицію США щодо співпраці в сфері протиракетної оборони, оскільки цей план містив розміщення установок у Польщі та Чехії. Надії на те, що Росія може допомогти вирішити іранську ядерну проблему, – це не більш як самонавіювання. Російська напівдружба з Іраном в останні роки зав’язана переважно на спільній змагальній манері у відносинах зі Сполученими Штатами. Якщо більш дружня до Америки Росія спробувала б натиснути на Іран, вона би практично втратила свої важелі. І якщо росіяни можуть перестати постачати технології Іранові, завжди є альтернативи типу Північної Кореї. Імовірність того, що роз’яснювальна робота Обами заохотить лібералізацію в Росії, теж мала, адже там проводиться мутна політика «тандемократії». Були надійні повідомлення про тертя між Путіним і Медвєдєвим; на переконання декого з російських політичних аналітиків, президентство та прем’єрство слугують зараз ефективним взаємним обмеженням влади, замінюючи звичайну систему стримувань і противаг демократії. Але немає чітко вираженого суперництва між антизахідним старорежимником та прозахідном реформатором, де б Сполучені Штати могли заступитися за «хорошого хлопця». Одне з побоювань критиків кремлівського режиму – що надто пристосувальна позиція Обами підбадьорить агресивніше російське поводження в «ближньому зарубіжжі». У колонці на Grani.ru співробітник Інституту Гадсона Андрєй Піонтковський застеріг про зловісні ознаки, що Москва, можливо, готується до другої війни в Грузії цього літа. Оскільки членство Грузії та України в НАТО у зв’язку з їхніми внутрішніми проблемами зараз не на порядку денному, залишається сподіватися, що Обама дасть зрозуміти – США усе так само поважає та підтримує суверенітет цих країн. Тож загалом можна припустити, що найкращим сценарієм для московської поїздки Обами було б дотримуватися дотеперішньої лінії – й марно не вибачатися. Кеті Янґ є дописувачкою журналу Reason.
Оригiнал матерiалу:
http://weeklystandard.com/Content/Public/Articles/000/000/016/655…
|
