“Товсті хвости” у непевному світі

Вступ

Фінансова криза й всесвітня рецесія, що настала в результаті кризи, глибоко впливають на світову й національну політику. Eurasia Group вивчає чимало з цих змін, зокрема, стрімке розширення ролі політики на фінансових ринках і назагал в наслідках для економіки та зміну глобального балансу сил й ризик фрагментованішого світу в міру того, як вивітрюється вплив США, а решті не вдається підхопити берло глобального лідерства.

Цей спеціальний звіт висвітлює інший важливий аспект впливу глобальної кризи: щодалі більша статистична ймовірність радикальних політичних альтернатив, що їх ми називаємо “товсті хвости”, в політиці на національному рівні. Під “товстим хвостом” ми маємо на увазі те, що кінці статистичної кривої розподілу (“хвости”), яка вимірює політичні ризики і вразливість тої чи іншої країни, грубшають (тобто, імовірність радикальних політичних альтернатив зростає під впливом всесвітньої кризи).

Поєднання втрачених заощаджень, банківських і кредитних обвалів, зростання безробіття, посилення народного невдоволення фінансовою та політичною елітами і скорочення бюджетних витрат неабияк збільшують тиск на політичних лідерів, інституції й стабільність в усіх країнах по всьому світі. Уряди скрізь вживають заходів на противагу впливові світової кризи, силкуючись протистояти соціоекономічному й політичному невдоволенню. Але варіюється як гнучкість країн, так і їхня спроможність давати зрозумілу й ефективну відповідь.

Вплив кризи на політику аж ніяк не однорідний в усіх країнах. З різних причин ми бачимо значну гнучкість у деяких із найважливіших нових великих держав, включно з Китаєм, Індією й Бразилією. Та безпрецедентне навантаження на політичні системи у створенні “товстих хвостів” несе ризик несподіваних політичних змін у багатьох значних країнах. У цьому звітові ми описуємо топ-10 сценаріїв “товстих хвостів”: різкі політичні зміни у важливих країнах, які були б нечувані ще навіть півроку чи рік тому, але тепер значно вірогідніші. Загалом, ці сценарії відбивають взаємодію між елементами економічної кризи та попередніми напругою, конфліктами й політичною вразливістю.

Ці “товсті хвости” – малоймовірні варіанти; вони не є останнім попередженням для жодної з країн. Але потенціал цих подій, що були дуже малоймовірні ще менш як рік тому, нині мають імовірність близько 10%-30% і, в окремих випадках, цей показник може ще зрости протягом пари наступних років.

Сценарії “товстих хвостів”, що їх ми презентуємо, вибрані з країн у кожному регіоні світу, й охоплюють заможні країни, нові ринкові держави, багаті на ресурси утворення й бідні країни. Політична нестабільність варіюється: від падіння нинішніх режимів до військових заколотів, політичної кризи й розпаду наявних держав. Приклади були вибрані на основі поєднання відносної вірогідності сценарію і впливу його на економіку й безпеку в ширшому регіоні й/або світі. Для кожної країни аналітики Eurasia Group описали, яким би був її вірогідний “товстий хвіст” і розкривають імовірні регіональні й глобальні підтексти, як економічні, так і політичні, такого сценарію.

Пакистан: військовики повертаються до влади

Глобальна економічна криза – практично завелика проблема для політичних провідників Пакистану. Коли цивільні політики повернули собі владу 2008 року, вони зіткнулися з нереформованою економікою, недієвою політичною системою й зростанням екстремізму. На початку 2009 року глобальна рецесія та скорочення кредитів ще більше обтяжили їхній тягар проблем. В міру поглиблення рецесії, пакистанський експорт, як і перерахування коштів від працівників з-за кордону падають, а доступ уряду до капіталу – обмежується. Уряд Народної партії Пакистану (РРР) змушений запроваджувати непопулярну податкову й економічну політику, що посилює радикальних політиків. Опозиційна Пакистанська мусульманська ліга – “Наваз” (PML-N) розглядає економічну кризу як шанс збільшити тиск на уряд, поки громадська думка обертається проти РРР. PML-N мобілізує людей на вуличні протести; між демонстрантами й поліцією стаються сутички, як і між різними етнічними групами. В той самий час екстремісти й надалі поширюють свій вплив поза зону племен і Північно-західну прикордонну провінцію. Напруга зростає протягом кількох наступних місяців.

Як у 90-х роках, військовики доходять висновку, що мусять утрутитися в політику заради порятунку країни, аби спинити поширення бойових дій, відживити економіку й очистити цивільну політику. Новий голова Генерального штабу Ашфак Кіяні прагнув віддалити військо від політики, та політична криза й протистояння між РРР і PML-N збільшує політичний вплив вояцтва і його охоту до втручання. Кіяні має метою не повноцінний військовий переворот, а радше його “банґладешський варіант”. Офіцери усувають президента Асіфа Алі Зардарі та його адміністрацію і започатковують тимчасовий уряд, що матиме завдання стабілізувати політичну й економічну ситуацію. Армія призначає до нового уряду виконавців із західною освітою і без ніякої самостійної політичної бази чи зв’язків. Ці посадовці підтримують тісні контакти з Кіяні, що приймає всі стратегічні рішення.

Наслідки

Втручання силовиків посилає ударні хвилі, що сягають Вашингтона, Кабула, Делі, й міжнародної інвестиційної спільноти. США пов’язало свої зобов’язання щодо Пакистану зі зміцненням демократії. Таким чином, американський Конґрес засуджує втручання військових і закликає до економічних санкцій та скасування будь-якої допомоги. Але дехто в адміністрації Барака Обами заперечує проти підходу в стилі 90-х років, мовляв, США не можуть ізолювати Пакистан. Кабул і Делі також гостро критикують втручання як головний чинник дестабілізації в регіоні.

Військовики ж намагаються пом’якшити цю реакцію, стверджуючи, що таке втручання добре для стабільності. Військові лідери наголошують: їхня програма – світськість, ліберальність і прихильність до бізнесу; вони обіцяють провадити співпрацю зі США, Афганістаном та Індією. Як це було після перевороту 1999 року, що привів до влади генерала Первеза Мушарафа, міжнародне та інвестиційне занепокоєння поступово слабне. В короткотерміновій перспективі військовики стабілізують ситуацію. Одначе, у дальшій перспективі, спроби опиратися поверненню до демократії стимулюють неспокій і створюють простір для бойовиків, у якому вони намагатимуться посилити свій вплив, як це було протягом політичного переходу 2007 року.

Імовірність сценарію – 30%.

Україна: Київ розвертається убік Москви

Україна звертається до Росії по допомогу, оскільки стан її економіки та бюджету все погіршуються. Українська влада стикається з нагромадженням фінансових труднощів, оскільки економіка переживає подальші удари глобальної фінансової кризи. Міжнародний валютний фонд подовжує свою підтримку у вигляді угоди про кредит на 16,4 млрд. дол.., але проблеми з імплементацією положень угоди в Україні призводять до відкладання нових траншів. Уряд виявляється дедалі менше здатним підтримати знесилений бізнес і банки, протистояти зростанню безробіття й зниженню платні. Що невдоволення шириться, а протести стають усе частіші й багатолюдніші, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко посилює спроби забезпечити собі кредит на 5 млрд. дол. від російського уряду. Москва ставить жорсткі вимоги політичних і економічних поступок в обмін на позику: роль «Газпрому» в управлінні українською газотранспортною системою, розширення доступу російських інвесторів до української економіки, початок переговорів про подовження оренди морської бази в Севастополі для Чорноморського флоту, й відречення від спроб України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО.

Потребуючи коштів і маючи хіба що обмежену підтримку від інших іноземних урядів та МВФ, Тимошенко погоджується почати переговори щодо вимог Росії. Ані самі переговори, ані перерахування російської позики не проходять ідеально. Але позика дає Росії значно посилену позицію в економіці країни і почасти виводить українську владу з-під впливу західних інституцій.

Наслідки

Всередині країни Тимошенко постає перед фактом, що багато прихильників в Західній Україні відпало від неї. Президент Віктор Ющенко відмовляється працювати з нею і наказує розслідувати її перемовини з Росією. Це запускає нове коло внутрішньоурядового протистояння, яке й надалі ускладнює співпрацю з МВФ. Лідер опозиції Віктор Янукович, стурбований, щоб Тимошенко не використала угоду з Росією для приваби його прихильників, стає пліч-о-пліч із Ющенком – проти неї. Лідери українського бізнесу, навіть симпатики Росії, розлючені готовністю Тимошенко розглядати розширення російського доступу до українських активів. Ті, хто рівняється на прем’єра, починають поглядати на інших політичних партнерів. Ці мінливі союзи призводять інвесторів до невпинного переоцінювання їхніх політичних контактів, як і політичного становища їхніх місцевих бізнес-партнерів.

Необхідність задовольнити умови російської позики переходить у ще менш конструктивні дискусії з політиками у Європі та США з таких питань, як зона вільної торгівлі з ЄС чи розробка запасів природного газу в Україні. Український уряд гальмує реформи, що, на думку європейських інституцій, є визначальні для покращення інвестиційного клімату. Занепокоєння уряду США тим, що Росія змусила Україну до кредитної угоди, перешкоджає спробам поліпшити двосторонні взаємини з Москвою.

Ймовірність сценарію: 15%.

Росія: кремлівські консерватори проганяють геть лібералів

Протягом весни й раннього літа зростання безробіття й падіння доходів, поряд із послабленням рубля, хвилею банківських крахів і високою інфляцією, підштовхують соціальні хвилювання. Вони починаються в уральських і сибірських містечках, що живуть з єдиного підприємства, але швидко поширюється на деякі регіональні центри, а демонстрації проходять навіть у Москві й Санкт-Петербурзі. Чільні фігури у консервативному таборі “силовиків”, підтримані від широкої коаліції депутатів з “Єдиної Росії”, мобілізують регіональні еліти, а Комуністична партія вимагає відсторонити чільних лібералів, таких як міністра фінансів Алєксєя Кудріна та першого віце-прем’єра Ігоря Шувалова. Прем’єр-міністр Владімір Путін мовчазно поступається тискові популістів і замінює ці фігури політичними маріонетками силовиків. Для президента Дмітрія Медведєва його помітніше публічне обличчя, що його він став набувати навесні 2009 року, то його загибель. Врешті, він також стає офірним цапом і подає у відставку восени. Путін спритно повертається у Кремль, позбувається решти лібералів і править відповідно до побажань силовиків. “Єдина Росія”, яку зачищено від ліберальніших фігур, повертає собі конституційну більшість у Думі. Загалом, російські політики роблять поворот до ще авторитарнішої моделі, економічна політика стає значно статичніша й автаркічна, а зовнішня – конфронтаційна й непередбачувана. Ризики для західних інвесторів та урядів різко зростають.

Наслідки

На економічному фронті, відтік капіталу прискорюється, російський фондовий ринок обвалюється ще раз, а інвестиції падають. Уряд повертається до формального контролю за капіталом і різко збільшує кількість часткових націоналізацій компаній з фінансовими проблемами. Процес ринкового реформування (зокрема, в природних монополіях, таких як виробництво електроенергії, видобуток газу й транспортна сфера), як і адміністративне реформування судової системи й війська, призупинені або скасовані, а податкова й макроекономічна стабільність зазнає вагомого удару в середній і тривалій перспективі через призначення економічної команди, що зорієнтована на витрачання. Що новий уряд обіцяє витратити рештки фінансових резервів Росії на підтримку корпорацій, запеклі й щодалі жорстокіші битви виникають між конкурентними фінансовими й бізнесовими елітами за контроль над активами й доступ до державних коштів. Регіоналізм знову постає як серйозна загроза стабільності: багатші й традиційно самостійніші чи навіть свавільні регіони вимагають більшої автономії від Москви. Деякі прикордонні області стають вразливі до проникнення зовнішніх сил чи недержавних чинників.

У міжнародних відносинах Росія повертається до зверхньої й украй ревізіоністської політичної лінії. Новий уряд не довіряє міжнародним ринкам і концентрується на продажеві сировини за кордон. Москва відмовляється від своїх обережних кроків до встановлення кращих відносин з Європою і США після війни 2008 року з Грузією. Натомість вона вдається до набагато агресивнішої зовнішньої політики, підтримуючи напругу у відносинах з Україною через Чорноморський флот і близькі президентські вибори, провокуючи відновлення конфлікту з Грузією через сепаратистські анклави, припиняючи всю співпрацю зі США та ООН щодо Ірану й погоджуючись надавати поміч американсько-натівським силам в Афганістані хіба що в обмін на величезні фінансові чи політичні поступки од Вашингтона.

Імовірність: 20%.

Мексика: корупція змушує президента до відставки

Члена уряду або одного з радників президента Феліпе Кальдерона спіймано на гарячому, коли той одержував хабара від наркодилерів, що дискредитує жорстку позицію президента проти організованої злочинності й призводить до його відставки. Цей корупційний скандал охоплює найвищі ешелони влади й тяжко вражає її стабільність, зважаючи на зростання громадського занепокоєння щодо погіршення економічних умов і стандартів життя у Мексиці. Економічні умови загострюють політичну реакцію на першу-ліпшу невдачу уряду. З огляду на зростання громадської стурбованості щодо можливих впливів наркомафії на уряд, скандал зрештою підриває підпори Кальдеронової адміністрації.

Скандал бере початок, коли з’являються плітки, нібито є зв’язок між високопоставленим членом уряду (кимось зі значним доступом до президента) і наркокартелем, проте президент їх рішуче спростовує. Згодом накопичуються докази, вказуючи на корупцію й підкуп. З огляду на попередні запевняння президента, публічна критика гучнішає. Опозиційні Інституційна революційна партія (PRI) та Демократична революційна партія (PRD) вбачають тут свій політичний шанс і закликають до відставки Кальдерона. Опозиційні губернатори та мери приєднуються до партійних лідерів, зокрема щоб відвернути увагу від свого власного безсилля в боротьбі з наркоторгівлею й насильством і своєї власної неспромоги поліпшити життєві стандарти громадян під час економічного спаду. Прагнучи відбити критику, вони мобілізують громадян для маршу на столицю країни й федеральний округ. У відповідь президент вирішує піти у відставку, з тим щоб приборкати громадську й політичну критику.

Наслідки

Народна довіра до федерального уряду сягає найнижчої точки в історії, а це обмежує свободу будь-якого наступного президента. До того ж, новий президент, призначений від більшості депутатів і сенаторів країни на спільній сесії Конгресу, найімовірніше буде членом PRI й таким чином буде відносно лівішим за Кальдерона, тож напевне пригальмує прогрес у галузі структурних економічних реформ та реформ енергетичного сектора в найближчій перспективі. Дискредитувавши PAN, лідери PRI очолюють список кандидатів, які б могли допрацювати решту президентського терміну, що спливає 2012 року.

Хоч новий глава держави, як очікують, може згорнути жорстку політику уряду проти організованої злочинності й корупції, навряд чи це станеться в безпосередньому майбутньому, зважаючи на те, що саме корупційний скандал спричинив падіння обраного президента. Кінцевий результат підняв би шанси на повернення PRI у 2012 році. В тривалішій перспективі, однак, відродження PRI загрожує стратегії агресивних дій на те, щоб позбавити країну від організованої злочинності.

Імовірність: 10%

Ніґерія: федерація розвалюється

Політичні й економічні основи крихкої стабільності Ніґерії зазнають колапсу у 2009 році, підштовхуючи процес, що спричиняє кінець кінцем розпад Ніґерійської федерації. Погіршення стану здоров’я президента Умару Яр-Адуа змушує його піти з посади. Видобуток, експорт нафти і відповідні надходження зостаються обмежені, тим часом як всесвітній економічний спад відбирає в ніґерійського уряду такі потрібні доходи. Поєднання хаотичної передачі президентського крісла й фінансово загроженої держави – то забагато для Ніґерії.

Мусульмани з півночі вважали, що попередник Яр-Адуа, колишній президент Олусеґун Обасанджо, християнин із півдня, нечесно розподіляв і витрачав урядові кошти й регулювання на користь земляків впродовж свого восьмирічного правління. Колишні бойовики з півночі намагаються не дати віце-президентові Джонатану Ґудлаку, християнинові-південцю з багатої на нафту дельти річки Ніґер, стати наступником Яр-Адуа. Ці намагання дають зворотний ефект, бо етнічні ополчення в дельті Ніґера стають на захист Ґудлака, успішно блокуючи половину нафтового виробництва країни, понад 500 тисяч барелів на добу. Військо входить в регіон дельти Ніґера, але як і раніше, його зусилля не придушують повстання і не надають достатнього захисту, щоб забезпечити хоч як-небудь значне відновлення видобутку нафти. Інтервенція тільки поглиблює небезпеку в регіоні.

Крихку політичну рівновагу між північчю й півднем (і мусульманами, й християнами) порушено, а без нафтових доходів, цього фінансового клею, що тримає країну вкупі, Ніґерія починає активно розколюватися на регіональні етнічні блоки, кожен з яких містить по кілька штатів. Наявні сильні вимоги зміни конституції, що приховує децентралізацію країни. Мусульманські штати далекої півночі формують конфедерацію, де панує шаріат, тоді як південні нафтові штати намагаються вийти зі складу країни, успішно руйнуючи федеральну структуру з 30 штатів.

Наслідки

Одночасні кризи передачі президентської посади й безпеки в регіоні дельти Ніґера мають важливі наслідки для США. Нафтовий імпорт з Ніґерії, який складає приблизно 8% американського постачання, падає наполовину. Тим часом політично послаблена ніґерійська держава означає для США втрату сильного й надійного союзника в Західній Африці, на якого покладалося завдання підтримувати мир і безпеку в багатому на енергоносії регіоні. Розлам Ніґерії кидає велетенський виклик геополітичній безпеці не лише там, а й в усій Африці на південь від Сахари. Бунтівні державки, що запроваджують шаріат, входять у спілку зі всесвітнім ісламістським екстремістським рухом. Регіон охоплюють масштабні міґрації мільйонів економічних чи політичних біженців із Ніґерії, а сусідні країни (як Ґана й Камерун) переживають зміну етнічної й політичної рівноваги; мають місце ймовірні випадки етнічних чисток і дестабілізації в решті сусідніх країн.

Імовірність: 15%.

Туреччина: антиклерикали завдають удару

Невирішені питання і щодалі більше занепокоєння поглиблює розкол між керівною Партією справедливості й розвитку (АКР), що прагне зміцнити свою владу, її консервативними прихильниками і антиклерикалами. Погіршення стану світової економіки виливається в соціальну напругу, що дестабілізує крихкий політичний баланс між обома силами в Туреччині. Це надає антиклерикалам вікно можливостей завдати керівній партії удару, знову намагаючись домогтися через суд її заборони. Прихильники секуляризму зміцнилися своїм успіхом на нещодавніх місцевих виборах, вони розлючені через так і не припинене розслідування мережі «Ерґенекон» та начебто запланованого нею перевороту і невдалою торішньою спробою домогтися, щоб АКР закрили. Вони мають намір використати суспільне занепокоєння через кризу й почати кампанію, спрямовану на дискредитацію АКР у суспільстві.

АКР планує змінити конституцію, щоб захистити партію від повторення подій 2008 року, коли вона заледве уникла закриття конституційним судом. Послаблений через невдалі результати на місцевих виборах 29 березня, прем’єр-міністр Реджеп Таїп Ердоґан зіткнувся із більшими складнощами в стримуванні націоналістичних та радикально ісламістських елементів у АКР. Під тиском Ердоґан стає ще авторитарніший і глухий до критики. Ставлячи єдність партії над компроміс зі зміцненою опозицією, Ердоґан заохочує конституційну реформу, спрямовану на зміну повноважень і складу конституційного суду й ускладнення процедури заборони політичних партій. Розгнівані через безкомпромісну позицію АКР, гравці з-поза кола політиків – свавільні турецькі генерали й провідники судової влади – виходять на політичну арену, щоб заповнити вакуум. Вони змушують уряд оголосити дочасні загальні вибори й підтримують позов щодо закриття партії.

Наслідки

Туреччина опиняється у новій політичній інституційній кризі, що блокує провадження політики, хоч країну охоплює значна рецесія. Внаслідок тертя, яке спричинює нова справа проти АКР, економічна й фінансова стабільність опиняються під загрозою, а іноземний капітал покидає країну заради інших, не таких ризикованих, ринків. До того ж, новий позов на загал ускладнює проблемні спроби Туреччини вступити до ЄС.

Імовірність: 15%

Аргентина: Кіршнер іде, економічна політика змінюється

Популярність уряду знай падає, в час, коли економічні умови швидко погіршуються й зростає політична напруга. Уряд призначив проміжні вибори на 28 червня замість 25 жовтня, сподіваючись, що стан державних фінансів та економічні прогнози загалом виглядатимуть краще й що опозиція матиме менше часу підготуватися до виборів.

Уряд зосереджує свої зусилля на перемозі в області Буенос-Айреса, найбільшому виборчому окрузі країни й головному політичному полі бою.

Чоловік президента й головна політична фігура в країні, екс-президент Нестор Кіршнер, очолює передвиборчий список урядової сили. Однак керівна Пероністська партія зазнає поразок у більшості найбільших виборчих округів країни, включно зі столицею, Кордобою, Санта-Фе й Мендозою, і втрачає більшість у нижній палаті. Ба більше, Нестор Кіршнер не може набрати більшість голосів у провінції Буенос-Айрес.

Уряд виходить із виборів послабленим, і другорядний результат Кіршнера призводить до швидкого зменшення політичної влади його дружини. Нестор Кіршнер фінішує позаду блоку, який очолюють колишні дисиденти часів Перона Франсіско де Нарваєз і Феліпе Сола, й це ставить під питання його контроль над Пероністською партією взагалі й над могутнім партійним апаратом у Буенос-Айресі зокрема. Перед лицем такого провалу, Крістіна Фернандез де Кіршнер подає у відставку з поста президента, попри певні заперечення всередині її партії, й доручає владу віце-президентові Хуліо Кобосу.

Наслідки

Кобос прагне до важливих змін в економічній політиці, разом із скасуванням обмежень на діяльність фермерів та поліпшення прозорості офіційної статистики. Кобосові стосунки з пероністами напружені, проте він найпопулярніший політик у країні й гадає, що такий крок покращить його становище.

На Кобоса чинять вкрай потужний тиск, щоб він оголосив дострокові вибори. Водночас як це збільшує нестабільність, всі чільні кандидати значно поміркованіші від Кіршнерів й мають підстави здійснити належні пристосування в економічній політиці. Внаслідок цього, відставка Крістіни Фернандез де Кіршнер спричиняє те, що ці пристосування вдається здійснити швидко. Новий уряд зменшує втручання у внутрішні ринки й ретельно перевіряє національний інститут статистики. Це означає примирення з МВФ і прагнення вирішити нерозв’язані боргові проблеми Аргентини, розвіюючи сумніви щодо можливого дефолту. Це спричиняє зміну настроїв на ринку, що перед тим були позначені депресивними цінами на активи й загальним розчаруванням в Аргентині. Учасники ринку бачать істотне зростання.

Імовірність: 15%.

ОАЕ: розкол Еміратів

Слабкість наявних федеральних інституцій і персоналізація політики в Об’єднаних Арабських Еміратах виказує неспроможність їхніх лідерів одностайно виступити проти нинішньої кризи. Тоді як інтервенція центрального уряду Абу-Дабі фінансово допомагає кожному еміратові федерації, агресивна реалізація влади протягом наступних двох років дратує чимало інших вельможних родин у країні. Подальше зосередження влади в Абу-Дабі руйнує будь-які підстави до встановлення реальних механізмів федерального ладу. Це шкодить наявній політичній системі й змушує Дубай, Рас-аль-Хайму й Шарджу поставити під сумнів життєздатність ОАЕ. З полегшенням світової кризи дрібніші емірати вирішують домагатися економічної автономії. Поточні фінансові умови змушують невеликі емірати мовчки прийняти контроль Абу-Дабі. Проте в міру як криза відступатиме, настане внутрішня політична переоцінка. Племінний та особистісний підхід еміратських лідерів під час кризи провокує відповідну реакцію, яка може зруйнувати взаємини між еміратами. Тим часом як більшість політичних наслідків даються взнаки в складних відносинах між Абу-Дабі й Дубаєм, решті еміратів вони теж даються взнаки. Особливо чутливий момент настає, коли менші емірати намагаються відновити економічні програми, однак наштовхуються на федеральні вето. Шейх Дубая Мухамед старається ствердити свою економічну автономію, зініціювавши нові інфраструктурні проекти без дозволу родини Нагаян із Абу-Дабі. Останні блокують будь-які переговори з міжнародними партнерами, шкодячи довірі до уряду Дубаї та принижуючи місцеву правлячу родину Мактум. На цей-таки копил, Рас-аль-Хайма та Шарджа наміряються поновити переговори щодо імпорту газу з Ірану, та федеральний уряд різко кладе тому край. Повторення дій такого кшталту, схоже, консолідує гегемонію Абу-Дабі – ситуація, що її решта шестеро еміратів вважають нестерпною. Вони вирішують утворити нову федерацію чи відокремитися як шість незалежних держав, і федерація ОАЕ припиняє існувати.

Наслідки

Результати дезінтеграції ОАЕ величезні й творять нову геополітичну динаміку. В арабськім світі уряди намагаються ухвалити послідовну позицію щодо цих подій; подекуди, особисті зв’язки, що їх деякі з владних родин еміратів установили з арабськими лідерами, спричиняють швидке визнання нових незалежних еміратів. Це погіршує відносини багатьох країн із Абу-Дабі.

Постання нових утворень в регіоні Перської затоки також творить можливості для Ірану запропонувати свою підтримку й поширити свій вплив у регіоні. Активні торговельні й людські зв’язки між двома сторонами Перської затоки дають змогу Іранові й надалі утверджуватися на Аравійському півострові, що й надалі радикалізуватиме антиіранський фронт на чолі з Саудівською Аравією.

Врешті, ця ситуація має превеликі наслідки для американської зовнішньої політики, яку муситимуть радикально оновити. Рішення визнати новопосталі емірати має важливі висліди. Підтримувати міцні дипломатичні альянси та тривалу безпекову співпрацю стає проблематичним, а зростання регіональних протистоянь заважає ефективній військовій присутності США в регіоні.

Імовірність: 10%.

Японія: політична безвихідь підриває економічну впевненість

Японська Ліберально-демократична партія (LDP) на виборах 10 вересня втрачає контроль над Палатою представників парламенту, що обирає прем’єр-міністра. Донедавна гадали, що Демократична партія Японії (DPJ) або мала б дістати більшість місць у нижній палаті одразу, або ж отримати вагому перевагу й зліпити більш-менш дієву коаліцію за участю незалежних депутатів парламенту або відступників з LDP. Однак проблематичніший сценарій твердить, що це, вкупі з неспромогою опозиційної партії здобути більшість місць у нижній палаті, призведе до низки партійних розколів.

Поразка LDP ускладнює внутрішньопартійні розбіжності, що виливається в її фрагментацію – нові політичні партії утворюються з фракцій колишніх її членів. Внутрішньопартійні суперечки переслідують і DPJ. Члени її консервативного крила вступають у контакт із колишніми членами LDP, шукаючи підтримки поза потрібною для формування уряду більшістю. Ліві фракції в DPJ сприймають це як загрозу, і, як наслідок, розкол ставить DPJ на грань розвалу. Такий вислід утруднює й так непростий процес розбудови коаліції.

Наслідки

Як це було в 1993 – 1996 роках, Японією керує широка багатопартійна коаліція, що майже унеможливлює досягнення таких важливих політичних завдань, як боротьба з економічною кризою, дерегулювання й адаптацію безпекової політики. Цей наслідок істотно зменшує тверду позицію Токіо в регіоні й ускладнює намагання поліпшити безпекові відносини зі США. Поновлення політичної фрагментації в Японії підриває спроби США просунутися у справі спільної оборонної структури.

Політичне сум’яття додається до тривалих невдач у податковій та економічній політиці, що в тривалій перспективі може зменшити значення Японії як важливого економічного й оборонного партнера. З огляду на вже несприятливі економічні умови, короткотермінові ефекти цього сценарію обмежені, але творять тривалу непевність щодо майбутньої сили японської економіки та, закономірно, снаги Японії і далі відігравати свою роль виняткового партнера США в Східній Азії. Як у 90-х, знадобляться роки й неодноразові вибори, щоб політичні партії вишикувалися згідно з ідеологічно чіткими лініями; тим же часом Японія переживає тривалий період непростої й через те менш ефективної політики.

Імовірність: 15%.

Польща: з першого на останнє місце в регіоні

Популістський уряд приходить до влади й країна замикається. Нині Польща має один із найуспішніших і найстабільніших урядів у Східній Європі. Владна коаліція на чолі з Громадянською платформою (РО) успішно виконує центристську, ринкову й прозахідну програму. Поки що в контексті світової економічної кризи Польща порядкує в себе ліпше, як більшість її сусідів, і, мабуть, буде одною з небагатьох країн у Європі, що матимуть позитивне економічне зростання 2009 року. Та що всесвітні економічні прогнози дедалі гіршають, популізм і націоналізм повертаються на політичну сцену. Зважаючи на нинішній стан партійної політики – відсутність нормального лівоцентристського угруповання – найбільша опозиційна партія, націоналістично-популістська Право і справедливість (PiS) приходить до влади в наступному уряді.

РО мала була пожиток із доброго економічного становища в Польщі, даючи опонентам солідний гандикап в опитуваннях громадської думки. Хай там як, а економічна картина в країні тьмяніє, і лідерство переходить до PiS. Вони звинувачують капіталізм і Захід у цілому, й своїх опонентів зокрема, у всіх невдачах Польщі. Ксенофобська й антиринкова кампанія містить ще й погано приховану антисемітську риторику, але здобуває для партії більшість на наступних парламентських виборах 2011 року.

Наслідки

На відміну від їхнього попереднього коаліційного уряду (2005 – 2007), коли партія намагалася зберігати бодай часткову довіру серед центристів (їхній перший прем’єр і міністр фінансів були добре знані помірковані політики), цим разом вони відкидають будь-яку видимість центристського врядування. Їхня політична програма економічно зорієнтована на державне втручання і культурно нетерпима й націоналістична.

Економічну політику PiS у цьому сценарії визначають основоположні “державницькі” нахили партії. Вона встановлює політичний контроль над низкою державних і напівдержавних компаній у таких галузях, як енергетика, видобування корисних копалин, страхування та банківські послуги. Призначення керівників цих компаній продиктує радше ідеологія, ніж компетентність кандидатів. Вибіркова націоналізація також можлива. Польща відкликає і своє зобов’язання приєднатися до єврозони. Поєднання різновидів антиринкової політики призводить до загального розмивання довіри інвесторів (разом із ринками капіталу й прямими закордонними інвестиціями).

Уряд надолужує внутрішню підтримку атаками на ЄС та Росію, що мають негативні стратегічні та економічні наслідки. На фронті внутрішньої безпеки PiS започатковує програму “полювання на відьом”, цькуючи колишніх комуністів, політичних опонентів та іноземців за звинуваченнями в корупції й наживі. Це ще далі дестабілізує економіку й призводить до втрати кадрів і капіталу.

Імовірність: 10%.

З англійської переклав Роман Горбик

Оригiнал статтi: http://docs.eurasiagroup.net/fattails2009.pdf
Посилання на inoZMI: http://inozmi.glavred.info/articles/1538.html