|
Кеті Янґ, The Weekly Standard (США) // 18:59 01-07-2009
 Чи підпаде Барак Обама під вплив «реалістів» при виробленні політики щодо Росії? Експерти радять адміністрації Обами будувати відносини з Росією з точки зору практичної співпраці. Однак така позиція, яка базується на ілюзіях щодо російського авторитаризму, матиме погані наслідки як для Росії та американсько-російських відносин, так і для всього світу, – переконує Кеті Янґ в статті, опублікованій інтернет-порталом американського тижневика The Weekly Standard.
Останнє десятиліття американська думка про Росію чітко розділена між «ідеалістами», які оплакують піднесення неоавторитаризму за Владіміра Путіна й наполягають на жорсткій позиції до Кремля, та «реалістами». Ті закликають, щоб у політиці США акцент робився на практичній співпраці, а не демократичних ідеалах, які ігнорують особливості російської культури. Зараз здійнялася нова хвиля цих дебатів, оскільки адміністрація Обами працює над виробленням російської політики й готує на 5 липня поїздку Барка Обами до Москви. Реалістичний підхід обстоюється у двох звітах, підготовлених як рекомендації експертів Обамі: від фонду The Century Foundation та від Комісії політики США щодо Росії (її очолюють колишні сенатори Ґері Гарт і Чак Гейґел). Недавно ці звіти збурили палку полеміку, що ілюструє пастки реалізму – зокрема, схильність деяких його прибічників фактично ставати на бік репресивних режимів проти незгодних. 9 червня газета The Washington Post надрукувала статтю, де російські політичні аналітики Лєв Ґудков, Іґорь Клямкін, Ґєорґій Сатаров і Лілія Шевцова розкритикували ці два звіти. Визнавши певні конструктивні ідеї експертів, Шевцова та її співавтори все ж вилаяли їх за плутання інтересів керівництва Росії з інтересами народу та за те, що вони де-факто дають зелене світло російському «авторитарному традиціоналізмові». Саркастична відповідь британського журналіста й дослідника Анатоля Лівена, старшого наукового співробітника у The New America Foundation, з’явилася на веб-сторінці журналу The National Interest під заголовком «Російські ліберали на лімузинах». Огудивши погляди авторів як «химерні» та «викривлені», Лівен змалював їх егоцентричними інтелектуалами, які не знають своєї країни й «мають онде десь те, що думають чи почувають звичайні росіяни». Та попри те, що Лівен звинувачує опонентів в «інтелектуальних фокусах», він несосвітенно їх перебріхує; особливо свою головну мішень – провідну дослідницю Московського Центру Карнегі Шевцову. Тож його карикатура Шевцової як людини, готової «погоджуватися зі Сполученими Штатами та засуджувати власну країну з будь-якого питання, в якого в них різні позиції», розбивається об її справжні праці. У книжці 2007-го «Росія: Загублена в перехідному періоді» вона часто критикує політику США, наприклад за те, що незграбний американський підхід до протиракетної оборони тільки марно загострив тертя з Росією. Того самого року в статті у The American Interest Шевцова схвалює зусилля у просуванні демократії, проте спонукає Сполучені Штати переглянути односторонність у підході й доктрину переважного права. Ще Лівен шмагає Шевцову за нехтування бідами росіян у 1990-ті й покращеннями, які дали Путінові популярність, як-от вчасна виплата зарплат і пенсій. На доказ її черствої байдужості до всіх крім міської еліти він цитує рядок з її книжки 2005 року «Росія Путіна»: «Для інтелігенції, жителів великих міст та політизованої верстви суспільства 2000-й був значно важчим, ніж 1999-й». Хоча в попередньому параграфі книжки йдеться, що 2000-й був порівняно добрим роком для багатьох росіян, які ведуть «просте життя», здебільшого через те, що «за Путіна ці люди почали отримувати зарплати та пенсії регулярно». До такої нещадної критики Лівена провокує його переконання: нібито російські ліберали, які наполягають, що політика США стосовно Росії має ґрунтуватися на моральній відданості свободі, допомагають «ліберальним інтервентам і неоконсерваторам» з їхніми небезпечними ідеями. Він також вважає, що вони подають західним журналістам спотворену картину Росії та її населення. Російські ліберали, може, й занадто оптимістичні щодо того, чи підтримують їхні співвітчизники демократичні цінності. Та наскільки реалістичними є «реалісти»? Звіт Гарта-Гейґела повнісінький порожніх банальностей: визнати «законні інтереси» Росії на екс-радянських територіях, але не допускати російського домінування; нагадати російським лідерам про їхні зобов’язання у сфері прав людини, «при цьому поважаючи суверенітет, історію й традиції Росії та визнаючи, що російське суспільство прямуватиме власним шляхом». Звіт від The Century Foundation авторства Томаса Ґрегема, старшого директора компанії Kissinger Associates та колишнього чиновника в адміністрації Буша, пропонує фактично те саме. Ґрегем стверджує, що російське «прагнення супердержави» диктує мету «утвердити панівний вплив на колишньому радянському просторі» та «стримати Сполучені Штати» – але адміністрація може «приборкати» ці амбіції, певним чином переконавши Кремль, ніби той може зміцнити «владу й престиж» Росії, співпрацюючи зі США. Також, на його думку, важливо, щоб Обама побудував особисті стосунки з Дмітрієм Медвєдєвим; очевидно, уроки витріщання Буша – Путіна нічого не дали. Реалісти цілком праві у тому, що Росія має законні інтереси. Зате російські ліберали цілком слушно вказують на те, що ті інтереси не захищає режим Путіна (а тепер Путіна й Медвєдєва), з його бажанням бути «супердержавою», грубим залякуванням сусідів і неспроможністю модернізувати власну інфраструктуру чи створити сприятливий інвестиційний клімат. Таки-так, аргументи Лівена самі ж і демонструють хиби реалістичного погляду. Він каже, що Росії конче потрібен «сильний ліберальний рух», але його утворенню заважає недостатня підтримка ліберальних ідей серед населення. Водночас він забуває, що антиліберальні настрої розпалюються в державних російський мас-медіа на службі в режиму, який він виправдовує як менше зло з можливих у Росії. Є ще й моральний аспект надто активного реалізму. За словами Лівена, є «дещо нудотне» в начебто автоматичних прозахідних симпатіях російських лібералів. Хоча така характеристика більше пасує до дій західного горе-вченого, який в розпалі дебатів таврує своїх російських опонентів ворогами народу. І це в країні, де такий ярлик означає реальну небезпеку – не судового переслідування, а «неофіційного» гоніння чи навіть насильства. (Російський переклад статті Лівена було відразу ж розміщено в інтернеті.) Утім, Лівен зауважує важливу річ: у Східній Європі і в деяких колишніх радянських республіках націоналістичні імпульси посприяли демократичному розвиткові та вестернізації, бо це було пов’язано зі звільненням від Росії та наближенням до Заходу. Лівен доводить, що демократія в Росії так само потребує націоналістичної основи, і це може бути правдою. Проте він також наполягає, що такий позитивний націоналізм має спиратися не лише на відчуття Росії як «супердержави», а й на самовизначення через суперництво з Заходом. Думати, що така ідеологія може створювати благотворну атмосферу чи сприяти демократії – і не виливатись у ворожість до ліберальних інституцій, імперіалізм у відносинах із колишніми сателітами й боготворіння державної влади, – це аж ніяк не схоже на реалізм. Політика Обами до Росії усе ще формується. Його московський візит покаже, чи піде він на поступки, які визнають російські претензії на «сферу впливу», в обмін на угоду про контроль озброєнь, чи порушить незручні питання про права людини. Головний його радник з Росії Майкл МакФол, старший директор Ради з національної безпеки, затято вірить в одночасну конструктивну співпрацю та просування демократії. Обама, без сумніву, послухає й інших. Але якщо він пристане на позицію штучного реалізму, збудованого на ілюзіях щодо російського авторитаризму, наслідки будуть поганими і для Росії, і для американсько-російських відносин, і для всього світу. Кеті Янґ дописує до журналу Reason.
Оригiнал матерiалу:
http://weeklystandard.com/Content/Public/Articles/000/000/016/674…
|
