|
Кріс Лідбітер, Daily Mail (Велика Британія) // 12:54 23-10-2009
 Історичні пам‘ятки, красиві дівчата, смачна їжа… Київ має чим привабити іноземних туристів. Однак попри оновлення міста, гості з Заходу все ще доволі часто стикаються з символами тоталітарного минулого – ділиться враженнями від столиці України Кріс Лідбітер в британській The Daily Mail.
Її мобільний телефон дзвонить музикою Періс Хілтон. Вона сама чимось схожа на Періс Хілтон. Дорогі сонячні окуляри. Дизайнерський одяг. Тараторить по десять слів на секунду, чеканить склади. Крижана інтонація натякає, що вона розгнівана на свого хлопця (який вочевидь спізнюється) по той бік лінії. Вона розмовляє українською, та я розумію, про що. Утім, на Хрещатику повнісінько потенційних Періс Хілтон. Їхні незліченні підбори цокотять по бруківці, а в сумках, які вони носять, граційно звісивши на руці, безліч дорогих речей – і головна вулиця Києва перетворюється на такий собі рай для дружин і дівчат футболістів. (Що доречно, адже на минулих вихідних у країну приїжджала футбольна збірна Англії для відбірного матчу Чемпіонату світу). Перед ними простягається вишуканий бульвар. Величні дерева випростали своє гілля над суботнім передвечірнім Києвом, жителі якого проходжуються магазинами з розумінням справи. Отже, я помилився. Прибувши до столиці України, я трохи очікував побачити місто, де ще вчувається морозний подих «холодної війни», а приїхав у безперечно модний, зухвало сучасний мегаполіс. В географічному плані Хрещатик – головна вулиця міста – тягнеться на південь, беручи початок за Майданом Незалежності. Проте у плані духовному він дивиться на захід, на Париж, Барселону і Лондон, намагаючись наслідувати Єлисейські поля, Ла-Рамблу та Ріджент-стріт бутиками відомих брендів і дзвоном кас уздовж прямого, широкого променаду. Містові майже досконально вдалося прирівнятися до них. Я був на півдорозі до площі Льва Толстого, коли раптом зіштовхнувся з привидом. ЦУМ – пережиток минулих режимів, великий магазин (із дивною назвою), неприступні двері якого неначе з підозрою дивляться на 2009-й. Усередині продаються всякого роду товари ХХІ століття – парфуми, косметика, модне взуття. Проте важкі скляні прилавки та скрипучі ліфти все ще кричать «Східний блок». Ось такий Київ у двох словах – дедалі більш європейський у настроях і вигляді, але всіяний нагадуваннями про колишній Схід Європи. Це було явно помітно, коли я потрапив із міжнародного аеропорту в передмістя й усвідомив свою необізнаність. Бачити перед собою кириличний алфавіт менш як за три години перельоту через Європу – шок. Деякі літери такі самі – О, Е і Т читаються, як і слід очікувати. Деякі неможливо прочитати. Те, що здається оберненою N, читається як Y. Їхня С – це наша S. Дорожні знаки теж немилосердні до іноземців. Назви вулиць – мішанина символів. У результаті ви почуваєтеся, наче потрапили в інший світ. Якщо поглянете на карту, то побачите, що так воно і є. Україну з чотирьох боків оточують сусіди, які колись ховалися далеко за «залізною завісою»: Румунія та Молдова – на півдні (де похмура безодня Чорного моря омиває українські кордони), Словаччина, Угорщина й Польща – на заході, Білорусь – на півночі, Росія – на сході. Певна річ, остання завжди мала вплив на свою меншу сестру. Я бачу це, коли виходжу на Софійську площу та розглядаю однойменний собор ХІ століття. Цю химерну суміш білого, зеленого й золотистого кольорів, його сяючі куполи та розп’яття, цілком могли б бути з Москви. На жаль, інтер’єр собору постає в зовсім іншому світлі. Збляклі фрески, сире повітря та відчуття занедбаності нагадують про радянський хрестовий похід проти релігії, що відбувся після більшовицького перевороту й позбавив Софію Київську релігійного сенсу. Відтоді її не використовували як церкву. А от Свято-Михайлівський собор, що за кілька сотень метрів звідси, виглядає мов сучасна Софія. Й справді, собор звели в 1999-му, його відкрили через 65 років після того, як радянська влада підірвала оригінал. Вражає пророблена реконструкція; всі величні шпилі та вежі ретельно розмальовані білою та пастельно-блакитною барвою. Його шрами були б зовсім непомітними, якби не гігант зліва від нього, – величезна будівля у стилі неокласицизму (теперішнє міністерство закордонних справ України), споруджена в 1930-х – як спроба відтворити Красну площу в Києві. Вусів на 20 величезних колонах, які уособлюють правління Сталіна, немає, але паралелі відчуваються. Усе почало змінюватись у 1991 році, коли Україна проголосила незалежність від Радянського Союзу – а потім дуже змінилося в 2004-му, коли нове тисячоліття розпочалося для країни Помаранчевою революцією. То був сейсмічний зсув з усіма елементами голлівудського шпигунського блокбастера: підозри у замахові на кандидата в президенти, (начебто) сфальсифіковані вибори та масові демонстрації. Коли прихильники Віктора Ющенка – прозахідного політика, чию кампанію, очевидно, призупинили отруєння та підтасовка голосів виборців, – вийшли на вулицю, одягнені в помаранчеве, вони добилися переголосування, яке привело його до влади. За півроку було скасовано візові вимоги до гостей із ЄС і США, і Київ став таким самим доступним для потенційних короткочасних візитерів як Прага, Краків, Будапешт чи інші космополітичні міста. Майдан Незалежності був епіцентром заворушень. Але через п’ять років тут мало що свідчить про те, що він вважається історичним місцем. Місцеві швидко його перетинають, прямуючи до підземного торговельного центру, а підлітки сидять на сходах пам’ятника Незалежності, який замінив «вічну» статую Леніна. Проте це найкраще місце, щоб поспостерігати за людьми: одне з багатьох подібних у компактному центрі, який можна обійти пішки. Крім того, атмосферу міста можна відчути у Парку імені Шевченка (на честь поета Тараса, що жив у ХІХ столітті, а не колишнього нападника футбольної команди «Челсі» Андрія, хоча постерів із зображенням футболіста в місті теж вистачає). Тут можна купити пива в барах просто неба і примоститися під кондиціонером. Або ж пориньте в нічне життя Хрещатика. Аналогічно, Андріївський узвіз – крута, вимощена бруківкою вуличка, що спускається від Михайлівського собору до річки, – просякнута суто українським духом. Навіть попри те, що на її ринку продають головно матрьошки для іноземців. Дніпро – четверта за довжиною ріка Європи – відіграє важливу роль у житті Києва. Проте я оцінив розміри Дніпра, аж коли, йдучи вздовж його лівого берега, помітив киян, що ніжилися на пляжі на протилежному березі (десь за 500 метрів). У прибережному районі Поділ чимало ресторанів на кораблях. Один із таких, «Колесо», виявився поганеньким, частково через співаків народних пісень, які кружляють і завивають (не завжди попадаючи в такт), поки я намагаюся пообідати. Проте жодних сумнівів у якості бефстроганова, який супроводжується їхнім гучноголосим театральним мистецтвом, не виникає. Справді, доброї їжі не бракує. Навіть «котлета по-київськи» – яке рідко коли називають символом високої кулінарії – справжня смакота в барі на восьмому поверсі готелю Hyatt Regency. М’ясо соковите, соус усередині масляний і зі смаком часнику. Вареники – шматки тіста, наповнені м’ясом, – звична справа. Як і трохи екзотична вирізка – особливо з оленини та кролятини. Баґз-Банні опиняється в мене на тарілці у формі стейка в популярному закладі «Царське село». Він политий недоречним сирним соусом, але від того не стає менш смачним. Цей ресторан розташований приблизно за п’ять кілометрів на південний захід від центру, поряд із двома визначними місцями Києва. Києво-Печерська лавра – ще одна будівля з куполами й хрестами в російському стилі (занесена у список пам’яток світової спадщини ЮНЕСКО) з лабіринтом підземних тунелів, де в невеликих домовинах спочивають п’ять святих ХІІ століття. Настільки ж приголомшує й Національний музей історії Великої вітчизняної війни 1941-1945 років. Його вражаюча назва вказує, наскільки серйозно тут ставляться до війни. Київ став місцем вирішальних битв між Радянським Союзом і Німеччиною, найважливішою для перемоги над нацистами стала Битва за Дніпро (1943 року). Прогулянка цими місцями нагадує подорож у часі – прямісінько в параною і підозріливість 50-х років. Танки вишикувались у шеренгу. Гордо стримлять ракети. На 102 метри височіє гігантська постать Батьківщини-Матері: у правій руці вона тримає меч завдовжки 16 метрів, а в лівій – щит. На довгих плитах зовнішньої стіни викарбувані скульптури, які демонструють боротьбу радянських синів і дочок. Темні чоловіки тримають у руках рушниці, а кремезні жінки, м’язисті, з розлюченими поглядами, стомлені від праці, розмахують лопатами. Щодо символізму, то тут усе ясно, як Божий день. Проте загальне враження, без сумніву, дуже сильне. Але музей не є невід’ємною частиною образу Києва. На відміну від того, що 140 кілометрів на північ. Чорнобиль – це слово відлунює крізь десятиліття. 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий реактор на цій атомній електростанції. Через 20 років Прип’ять, місто, в якому мешкали працівники станції, все ще пустує: «Марія Селеста» облуплених будинків, залишених поспіхом. Якщо у вас досить міцні нерви, то ви можете замовити собі поїздку до зараженої зони (вважається, що відвідувати її зараз безпечно). Або ж можете поглянути на це з безпечного Києва, в Національному музеї Чорнобиля. Більша частина інформації написана українською – проте проходячи повз захисні костюми, які були на пожежниках, і фото тварин, моторошно спотворених колосальними дозами радіації, я на мить гостро відчуваю весь жах. Лячний спогад про темний епізод з минулого України. Але в основному Київ упевнено дивиться в майбутнє.
Оригiнал матерiалу:
http://www.dailymail.co.uk/travel/article-1219283/Uncovering-Kiev…
|
