|
Андреас Умланд, Frankfurter Allgemeine Zeitung (Німеччина) // 20:43 02-11-2009
 Обіцянка допоможе? ЄС варто офіційно відкрити Україні перспективу членства в Євросоюзі. Таким чином українці отримають відправну точку для здійснення реформ всередині країни і чітку орієнтацію в зовнішній політиці. ЄС не повинен без кінця скаржитися на політичний хаос в Україні, адже сам у ньому теж винен – пише Андреас Умланд у німецькій Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung.
ЄС навіть перспективи вступу країні не обіцяє, тож робить свій внесок у київський безлад. Це історична помилка. Звичне судження про Україну – у київській політиці панує хаос. За таких оцінок, правда, замовчується, що найважливіший західний партнер України, Європейський Союз, теж відповідальний за постійну невизначеність її політичного курсу. Мабуть, ніхто не стане сперечатися, що перспектива вступу в ЄС відіграла важливу роль у швидкій стабілізації та демократизації Центрально-Східної Європи після розвалу радянського блоку – якщо не була обов’язковою передумовою вражаючих успіхів трансформації в 90-х роках. До того ж багато істориків сучасності визнають, що останні 60 років мир, стабільність і добробут у Західній Європі теж були тісно пов’язані з проектом і процесом європейської інтеграції та з його реакцією на внутрішній розвиток у державах-членах. Однак дуже мало європейських політиків і євробюрократів готові відкрито зробити з цього зворотний висновок для України. Якщо участь у європейському інтеграційному процесі, перспектива вступу в ЄС і переговори про це мали позитивний вплив від Таллінна до Дубліна, то Україна, якій відмовляють у потенційному членстві, позбавлена того сприяння в орієнтації, яке так допомогло її західним сусідам. Унаслідок нового західноєвропейського ізоляціонізму Україна опинились у такій собі «старій Європі», тобто в ситуації, що нагадує європейські довоєнні відносини. На відміну від гравців у більшості нинішніх європейських країн українське керівництво змушене, як і раніше, діяти у світі конкурентних національних держав, мінливих міждержавних союзів, закритих політичних таборів і складних «ігор із нульовою сумою», де перемога одних національних чи міжнародних гравців означає програш інших. Так само політика в Європі на національному чи міжнародному рівні функціонувала перед початком обох світових воєн – і зрештою доклалася до їх розв’язання. Українці першими б погодилися, що їхня країна ще далека від кандидатури членства в Європейському Союзі. Проте європейськи налаштованим українцям важко зрозуміти ставлення держав ЄС: чому Туреччина вже офіційна кандидатка, чому Румунія та Болгарія давно стали повноцінними членами, а Україні навіть шансу не дали приєднатися до Союзу хоча б у віддаленому майбутньому? Хіба Помаранчева революція та парламентські вибори 2006 та 2007 років не показали, що українці почуваються відданими демократичним цінностям і процесам? Звісно, в останні роки було й безліч подій, які засвідчують протилежне. У державному апараті все так само бушує корупція, абсурдні політичні конфлікти знову й знов гальмують парламент і виконавчу владу, стопоряться нагальні реформи державного управління. Реструктуризація промисловості чи соціальної політики тягнеться черепашачим ходом. Утім, із кожним роком після Помаранчевої революції щораз гостріше постає питання: ці та інші провали в модернізації України є лише причинами чи вже наслідками недостатньої готовності ЄС надати країні офіційну перспективу членства? Чи не є часом гадана євронепридатність України самонавіюванням? І чи не розділяє тим часом політичне керівництво держав ЄС вини за те, що Україна досі далека від «європейських стандартів»? Європейська Комісія й держави-члени тісно співпрацюють з Україною, проте глухі до прохань країни про вступ та залишають київську владу в геополітичному вакуумі. Й не отримавши дотепер відчутної довгострокової перспективи, Україна стала полем бою у культурно-політичній війні інших держав. Прозахідні та проросійські державні й недержавні, національні та міжнародні гравці воюють за майбутнє цієї важливої та поки що не консолідованої європейської держави. Без дисциплінуючого впливу надійної перспективи членства в ЄС в Україні немає мірки, якою б можна було вимірювати, іде той чи інший політичний вчинок країні на користь чи на шкоду. Українським політикам, посадовцям та інтелектуалам наразі бракує спільної орієнтації, не вистачає чіткої відправної точки у формулюванні та втіленні зовнішніх і внутрішніх пріоритетів. Дати це може перспектива членства в ЄС – і таким чином докластися до стабілізації в державі. І це не лише заради добра громадян цієї молодої демократії, що України стане передбачуванішою та стабільнішою. Брюссель, Париж і Берлін теж мають бути зацікавлені в тому, щоб політичний процес у Києві надалі котився по наїждженій колії. Адже маячить загроза, що в економічно ослабленій, політично розколотій та соціально кризовій українській державі регіони почнуть розповзатися. Сепаратистські тенденції можуть своєю чергою послужити приводом для російського втручання чи навіть для військової інтервенції, зокрема, в Криму. І якщо, отже, дійде до протистояння між двома найбільшими за площею європейськими країнами, то це матиме щонайважчі наслідки у всій Східній Європі, а також у відносинах між Росією та Заходом. У найгіршому випадку може бути поставлена під сумнів ціла європейська система безпеки, що постала після «холодної війни». Перспектива членства в ЄС не стала б універсальними ліками для непорядків в Україні. Так, російсько-українських відносин вона торкнулася б лише опосередковано. І все ж наразі це найбільш багатонадійний на Заході інструмент впливу на внутрішню та зовнішню політику України. Можливість майбутньої європейської інтеграції країни заново структурувала б у Києві як лінії політичних конфліктів, так і відкриті дебати. У принципі ні населення України в масі своїй, ні політичне керівництво Росії не мають нічого проти вступу України в ЄС – на відміну від скептичної, ба навіть негативної позиції стосовно потенційного приєднання до НАТО. Полеміка навколо вступу України в НАТО, підтримуваного серед київської еліти, але неприйнятного для більшості українців, втратила б у градусі вибуховості. Україна вже сьогодні могла б цілеспрямовано працювати над наближенням до Заходу, без того щоб це призводило до загострення напруги у відносинах із Москвою. Усім сторонам – і не в останню чергу самим українцям – ясно, що шлях України в Євросоюз буде довгим. Тому відомі пояснення зовсім не проливають світла на демонстративне мовчання ЄС за минулий рік. Правда, Союз нині зайнятий реформою своїх структур; але відтак має бути проведена інтеграція країн, які недавно вступили або незабаром вступлять. Й оскільки повне членство України в будь-якому разі було б питанням неблизьким у часі, то виправдання обсягом і глибиною труднощів ЄС не переконливе. Офіційне «Так» від ЄС на тему кандидатури України зовсім мало би зобов’язало у видимому майбутньому Європейську Комісію та країни Союзу. Така заява небагато що змінила б у зовнішніх зв’язках ЄС, зате київську – та московську – еліти вона б глибоко вразила та подала б важливий сигнал українському населенню. Й не забарився б відповідний відгомін у політиці, економіці та суспільстві. Глави держав і урядів ЄС повинні поглянути на Україну в історичному контексті й відновити у пам’яті недавню історію власних країн. Проблеми, з якими доводиться зараз боротися Україні, їм не можна відділяти від проблем, із якими стикались і їхні країни, перед тим як узяти участь у європейському інтеграційному процесі. В інтересах усіх європейських народів Брюссель мусить дати Україні можливість подати заявку на членство, після того як Київ виконає відповідні умови. І цю можливість – так само в інтересах усіх сторін – Союз має надати Україні краще раніше, ніж пізніше. Автор є науковим співробітником Центрального інституту східноєвропейських студій при Католицькому університеті Айхштетт-Інґольштадта.
Оригiнал матерiалу:
http://www.faz.net/s/RubF3CE08B362D244869BE7984590CB6AC1/Doc~E3C3…
|
