|
Анна Лабушевська, Tygodnik Powszechny (Польща) // 19:23 17-06-2010
 Росія не стишує напору. Приголомшений темпом російсько-української відлиги Янукович уже, кажуть, протверезів і намагається не йти далі на поступки Москві. Він відмовився визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії, а також прагне зірвати будівництво «Південного потоку». Злі язики подейкують, що протверезіння прийшло після падіння на Януковича вінка, – пише Анна Лабушевська у польському виданні Tygodnik Powszechny.
Відколи президентом України став Віктор Янукович, Росія розпочала великий наступ. Російські політики реалізують давно заготовлений план «повернення» України. Це гра, розрахована на роки. «Скучили». Так сказав російський президент, коментуючи шалене пожвавлення в російсько-українських відносинах після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах і сходу з політичної сцени ненависного Кремлеві Віктора Ющенка. Крижані гори, що виросли між Москвою та Києвом від Помаранчевої революції, з початку президентства Януковича танули на очах. Але останнім часом помітно, що період безапеляційної відлиги пригальмовує і починаються сходи. Ну, може, східці… Почалося в Харкові Там, у Харкові, президенти Росії та України підписали у квітні переламну угоду, знану як «флот за газ». Суть у тому, що російський Чорноморський флот може лишатися в Криму до 2042 року, а в обмін за це «Газпром» знижує ціну газу для України. Завдяки зменшенню захмарної плати за російський газ до рівня тарифів для європейських споживачів Янукович має шанс виконати цьогорічний бюджет – це тактична перемога. Зате Росії дісталася перемога стратегічна: присутність флоту надовго блокує перспективу вступу України в НАТО. Крім того, якщо флот модернізується – він може стати потужною силою в Чорному морі. Обидві сторони здавалися надзвичайно задоволеними договором – і в дикому темпі, без дискусій і один, і другий парламенти його ратифікували: російська Дума з холодним аристократизмом, українська Верховна Рада під буйні протести опозиції; Януковича та звинуватила в зраді національних інтересів. Що цікаво, прем’єр Путін поставився до харківського тріумфу Медвєдєва скептично: він порахував, що база в Севастополі стане для Росії золотою: «За ці гроші я з’їв би і Януковича, і [українського] прем’єра разом узятих, але не можу. Таких грошей не варта жодна база». Роздратування можна зрозуміти: в січні минулого року Путін у поті чола випрацював разом із колишнім прем’єром Юлією Тимошенко детальний контракт про умови газових поставок і систему розрахунків, що зв’язав невидимою ниткою Москву та Київ (а саме кілька осіб із керівництва, зацікавлених у непрозорій торгівлі). Після Харкова ті домовленості втратили сенс. Тож Путін пішов уже іншою стежкою до зближення: запропонував об’єднання «Нафтогазу» (українського газового дистриб’ютора) з «Газпромом». Трансакція мала б означати обмін акціями: всі акції «Нафтогазу» за 5% акцій «Газпрому». Покласти лапу на українські трубопроводи було давньою мрією російського гіганта. Але від озвучення цієї неочікуваної пропозиції минув місяць, а розмови ведуться повільно й без поступу. Янукович здає позицію за позицією Потім, у травні російсько-українські зустрічі стали ще інтенсивнішими. Що кілька днів підписувався пакет важливих міждержавних документів, наголошувалося на стратегічному партнерстві, цивілізаційній та культурній близькості братніх народів, приймалися декларації. Москва діяла з силою водоспаду. Не вдається позбутися враження, що російські політики в поспіху реалізують давно заготовлений план «повернення» України. Співпраця поглиблюється в усіх можливих сферах: флот, газ, авіація, електро- та атомна енергетика (договори про поставки ядерного палива та про те, що росіяни збудують два блоки Хмельницької АЕС), металургія (влиття російського капіталу в підприємства галузі). І широко розуміється політика, особливо в сфері безпеки. У Москві з радістю вітають заяви про коригування курсу Ющенка в історичній політиці, посилення статусу російської мови та розширення трансляції російськомовних телеканалів в Україні. У середині травня, під час чергового побачення президентів у Києві було підписано три декларації: про європейську безпеку, безпеку чорноморського регіону та врегулювання придністровського конфлікту. Україна пішла назустріч очікуванням Москви. Янукович зобов’язався підтримувати за кордоном «план Медвєдєва» (створення спільного простору безпеки «від Ванкувера до Владивостока»). Укладено також угоду про початок демаркації російсько-українського сухопутного кордону. Протягом візиту до Києва Дмітрій Медвєдєв ушанував жертв Голодомору – голодної катастрофи в Україні 30-х років. Тим самим підкресливши, що задоволений заявою Януковича 27 квітня в Раді Європи: там той оголосив, що Голодомор не був геноцидом українців, а тільки «спільною трагедією жителів СРСР». Раніше Ющенко добився визнання голоду геноцидом і злочином проти українського народу, з чим Москва категорично не погоджувалася й ігнорувала урочистості, організовувані помаранчевим Києвом. Упродовж перебування Медвєдєва у Києві дув сильний вітер. І коли президенти клали вінки на Могилу невідомого солдата, великий вінок звалився Януковичеві на схилену голову. Ролик про Януковича «з листям на голові» потрапив в інтернет і став хітом, хоча президентська адміністрація марно радила ЗМІ не розповсюджувати цю сцену. Пізніше, на додачу до всього, вінок украли й виставили на онлайн-аукціон. Злі язики підхопили історію й припустили, що вінок вчасно протверезив українського президента, який мов у трансі здавав Росії позицію за позицією. Україна без НАТО Наступною декларацією, що порадувала Москву, стала відмова України від прагнення вступити в НАТО. Хай навіть, як оцінює московський політолог Фьодор Лук’янов, членство було ілюзією, адже на Бухарестському саміті у квітні 2008 року Захід спустив вітрило інтеграції. Саме там, мабуть, тодішній президент Путін зізнався у кулуарних розмовах президентові США, що вважає українську державність тимчасовою, і лякав катастрофічними наслідками приєднання України до НАТО. Прийнятий 3 червня в українському парламенті закон про засади внутрішньої та зовнішньої політики окреслює Україну як «позаблокову» державу, що виключає можливість вступу в НАТО. Це крапка над «і» після угоди «флот за газ», яка так чи сяк перекреслює будь-яку північноатлантичну перспективу для України. «Позаблоковість» – це дороге задоволення, кажуть експерти. Чи потягне його Україна? Колишній міністр закордонних справ Борис Тарасюк стверджує, що ні: «У перерахунку на особу Україна виділяє на оборону 25 доларів щорічно, а нейтральні країни Європи – 600 доларів. Тому є два виходи: або податися під протекторат Росії, яка ніколи не вбачала в Україні рівноправного партнера, або стати частиною найефективнішої безпекової системи в світі. Членство в цій системі не таке дороге, як хочуть нас переконати. Це черговий міф, що ним страхають людей. Нейтралітет дорожчий». Натомість серед аргументів на користь «позаблоковості» київські політологи називають насамперед універсальність положення, що не допускає вступу України в будь-які військові альянси. Тобто і в Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ) – альтернативний НАТО союз пострадянських держав, де першу скрипку грає Росія. У відносинах з Україною Росія зараз намагається забезпечити собі таку позицію, завдяки якій і зараз, і в майбутньому зможе захоплювати собі нові плацдарми, звужувати простір Києва для маневрів, обмежувати його суверенітет. Це гра, розрахована на роки. І загалом іще не означає, що нинішня «позаблоковість» захистить Україну перед натиском Росії, наприклад у питанні вступу в ОДКБ. Хоча українські політики, схоже, в це вірять. Не відразу, люба, не відразу… Після вдалого для Москви початку наступу можна було сподіватися, що й далі піде все як по маслу. Та кілька заходів Януковича, здається, свідчать про те, що принаймні на сьогодні росіяни досягли межі київських поступок. Знаменною тут є заява Януковича, що Україна, віддана принципові недоторканності кордонів, не визнаватиме незалежності Абхазії та Південної Осетії. Москва була неприємно заскочена: вона ж розраховувала на підтримку Києва для цих сепаратистських утворень, які були відібрані в Грузії та існують під російським протекторатом. Так само прикрою несподіванкою – цього разу для Путіна – став виступ Януковича на азійському саміті в Стамбулі. Путін приїхав туди «в надії, що йому вдасться переконати турецького колегу Ердогана, аби він погодився на будівництво “Південного потоку”, – пише Віталій Портников на порталі Politcom.ru. – Тимчасом українські гості взяли курс на зривання російсько-турецьких угод. Янукович іще раніше показав себе противником прокладення цього трубопроводу, але Путін не чекав атаки на своє улюблене дітище саме під час перебування в Туреччині. Сказати, що Путін відреагував на критику Януковича роздратовано, це не сказати нічого». Чому Янукович не йде на повідці в Москви з цим газопроводом? Тому що якщо обидва путінські проекти в обхід України – «Північний потік» та «Південний потік» – будуть реалізовані, то її роль транзитної держави ослабне. Для Януковича це останні хвилини, аби щось виторгувати. Суперечності у питанні газопроводів не завадили Росії виділити Києву кредит на 2 мільярди доларів на покриття дефіциту бюджету. За непідтвердженою інформацією, гроші дає «ВТБ» (на чолі його наглядової ради сам Путін). До порозуміння з цього питання мало дійти в Стамбулі. Сходами вгору, сходами вниз… Можливо, в Москви з Україною піде не все так швидко, як можна було припустити, споглядаючи дотеперішній бліцкриг. Але напирання Кремля сильнішатимуть. На останній зустрічі президентів, злегка приголомшений темпом, в якому Росія долає дистанцію, Янукович айкнув: «На так швидко». То Медвєдєв відповів: «Нічого, треба звикати».
Оригiнал матерiалу:
http://tygodnik.onet.pl/31,0,47985,1,artykul.html…
|
