|
Анджей Шептицький, Tygodnik Powszechny (Польща) // 12:53 30-07-2010
 Полякам українці приїлися. Одначе постпомаранчеве розчарування та проросійський курс команди Януковича не є причинами, щоб занедбувати співпрацю з Україною. Не українофільство, а національні, зокрема, й безпекові інтереси Польщі мають не дозволити урядові Туска відіпхнути ці відносини на другий план – переконує Анджей Шептицький у польському виданні Tygodnik Powszechny.
Уряд Дональда Туска, схоже, вважає, що симпатії до України відволікають Польщу від європейських справ. Геть хибна позиція. Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах в Україні Росія розпочала стратегічний план «повернення» України – писала недавно в Tygodnik Powszechny Анна Лабушевська (15 червня 2010 року). Почалося з весняної угоди в Харкові (Чорноморський флот за газ), потім були наступні кроки Росії. У Польщі нема політичної волі, щоб протидіяти цьому процесові. Останній приклад: після повені преса повідомила, що уряд планує, що профілактичні заходи фінансуватимуться з джерел Євросоюзу, первинно призначених для енергетичних проектів – як-от подовження до Польщі трубопроводу «Одеса – Броди». На практиці це може стати черговим кроком до занедбання цього проекту, який вже перетворився на символ слабкості польсько-української співпраці. Проект нафтопроводу («Одеса – Броди – Плоцьк», з можливістю подовження до Гданська) з’явився ще на початку десятиліття; ним мала транспортуватися каспійська нафта у Польщу й на Захід в обхід Росії, що зменшило б залежність регіону від російських енергоносіїв. 2002 року побудували українську частину: «Одеса – Броди». Але так і не подовжили до Польщі, і в результаті з 2003-го український відрізок використовувався зі зворотною метою: для транспортування російської нафти в напрямку Чорного моря. Проект досі не вийшов за межі підготовчої фази. Більшого значення йому надавала Україна, прагнучи посилити енергетичну безпеку. З польського боку нині виникають сумніви стосовно економічної доцільності проекту; до того ж не знайдено приватного інвестора, готового фінансувати подовження. Польща ніяк не могла вирішити: чи тлумачити трубопровід у політичних категоріях (та інвестувати в партнерство з Україною, беручи до уваги її інтереси), чи суто в бізнесових. Спиною до українців Ситуація з трубопроводом і плани уряду Туска – це лише фрагмент ширшого явища: малої зацікавленості у співпраці з Україною з боку нинішньої влади Польщі. Президент Лех Качинський і партія «Право і справедливість» дотримувалися позиції, що польська підтримка для України не випливає з «українофільства», а є виявом державних інтересів (незалежно від їхнього критичного ставлення до історичної політики тодішньої української влади). Гарні відносини з Україною були цінні вже самі по собі – головно з геополітичних причин. Зараз уряд Туска розглядає польсько-українську співпрацю інакше: схоже, він вважає, що співпраця має давати конкретні результати, а як не виходить – тим гірше для відносин з Україною. Таку позицію неодноразово висловлював міністр Радослав Сікорський. У щорічному виступі перед Сеймом 2010-го щодо зовнішньої політики він згадав про двосторонні відносини з Україною, зосередившись на політиці ЄС щодо неї та Східної Європи. Сказав тільки, що «Польща лишиться адвокатом українських справ, якщо Україна сама цього захоче». Голова міністерства закордонних справ приділив також багато уваги становищу польської консульської служби. Зокрема, говорив про онлайн-консульства та підтримку поляків, що повертаються з еміграції. Але він не висунув конкретних пропозицій до подолання негативних наслідків вступу Польщі в Шенгенську зону, ані стосовно допомоги тим, хто хоче приїхати з України, Росії, Білорусі і т. д. до Польщі на роботу чи навчання. Власне, міністр навів лише один приклад конкретної діяльності Польщі в питанні України: у Києві, завдяки зусиллям Німеччини, Польщі та України, відкрився будинок сиріт. Ініціатива шляхетна, проте, мабуть, недостатня… Їхнє занедбання, наші помилки З чого формується таке ставлення? Польські експерти напевне скажуть, що з розчарування, яке принесли роки після Помаранчевої революції. Україна не провела реформ, що наблизили б країну до НАТО й ЄС; поглибилася економічна криза. А коли на початку року президентом став Віктор Янукович, він вибрав курс однозначно проросійський (деякі його дії викликають занепокоєння і щодо демократичних стандартів). Однак, звалюючи вину суто на українців, ми забуваємо про польські помилки. Насамперед виявилася неефективною наша політика в питанні України. Приязнь мала значною мірою декларативний характер. Наприклад, цього року польська допомога Україні становитиме 13,6 мільйона злотих. Для порівняння – Афганістанові призначається 35 мільйонів, Білорусі 24 мільйони. Крім того, за словами деяких експертів, доволі слабко окреслені цілі тієї допомоги. Поза тим, польська політика замало зважає на членство Польщі в Євросоюзі. Польща не створила успішної коаліції «приятелів України» в ЄС, які подбали б принаймні про визнання «перспективи членства» країни в Союзі (виняток – польсько-шведська ініціатива «Східного партнерства», але результати в неї дуже скромні). Польща не змогла також врахувати наслідки нашого членства в ЄС для відносин з Україною: не було здійснено належної підготовки до вступу в Шенгенську зону в 2007 році – і в результаті більш ніж наполовину (літо 2007-го порівняно з літом 2008-го) скоротилася кількість віз, виданим українцям. Підписано, правда, угоду про малий прикордонний рух, але виявилося, що вона суперечить законодавству ЄС; довелося виправляти, й чинності вона набула аж у 2009-му. В європейському мейнстримі Отож політика щодо України була неефективною. У 2004-2005 роках, коли Київ тримався «на хвилі», приятелювати з ним було зручно. Він єднав польських політиків; на підтримку Помаранчевої революції висловилися Лех Валенса, Алєксандр Кваснєвський та Лех Качинський. Але з часом стало зрозуміло, що зміни вимагають часу, що потрібна органічна праця, що за кілька років не викоріниться 70-літня радянізація. А передвиборчий календар невблаганний, велить видавати на-гора успіх. Таким був момент Помаранчевої революції – та згодом Україна приїлася. Може, тому польське МЗС уже кілька років приділяє більше уваги відносинам з Білоруссю, а віднедавна – з Росією. Одна зустріч польського міністра з Аляксандром Лукашенкою (під час якої лунають розмиті обіцянки про Союз поляків Білорусі) значно гучніша в пресі, ніж тиха, щоденна співпраця з українцями. Аби зрозуміти зміну в польській політиці стосовно України, треба подивитися на її міжнародний контекст. «Європейська інтеграція, – писав Сікорський, – щораз більше визначає засади польської зовнішньої політики, а також коло найближчих партнерів і союзників». Членство в ЄС стало фундаментом, ключовою фразою польської дипломатії. У виступі перед Сеймом Сікорський і не говорив про польську зовнішню політику; переважно він говорив про те, що робитиме Євросоюз і Польща за його посередництва. Іншими словами – Україна не в ЄС, тож польсько-українські відносини мають відійти на другий план. Ближче до Росії, та за рахунок чого? А є ще Росія: покращення відносин з нею було метою кількох урядів, як правило, недосяжною. «Громадянська платформа» тут не виняток: впливова європейська країна – так, мабуть, гадають політики «ГП» – не може мати поганих відносин з Росією, й оскільки Польща (разом з Литвою) сприймається в ЄС як головний опонент Росії, то треба це змінити. Росія пішла назустріч цим очікуванням. Її так само дедалі більше обтяжували відносини з важливою країною Євросоюзу, якою є Польща, бо ускладнювали її співпрацю з ЄС. За таких обставин почався процес зближення, який пришвидшився після смоленської трагедії. Росія, здається, приймає польське бачення історії, принаймні що стосується періоду СРСР; визнає нас за важливого гравця в ЄС. За це хоче, ясна річ, згоди на плани енергетичної експансії (газопровід «Північний потік») і зменшення присутності Польщі у Східній Європі, зокрема, в Україні. Кремль відновлює вплив у регіоні, а Захід на це погоджується. Польська влада, прагнучи зберегти гарні відносини з партнерами в Євросоюзі та з Росією, ймовірно піде тим самим шляхом (про це в Tygodnik Powszechny від 4 травня 2010 року писала Катажина Пелчинська-Наленч). Таку розв’язку не назвеш щасливою. Польща не може відвернутися від України. Наші зв’язки з цією країною – то питання не українофільства польських еліт (як доводять певні публіцисти), а національних інтересів. Демократична й інтегрована в євроатлантичні інституції Україна зміцнює безпеку Польщі. Це також елемент польської політики в межах Євросоюзу: «Східне партнерство» – перша значуща ініціатива Польщі, визнана в ЄС, – не має сенсу без участі України. А от кремлівська відбудова «Малоросії» слугуватиме імперській позиції Росії, послабить безпеку Польщі та призведе до того, що ми надовго залишимося прикордонною країною західного світу. Варто й про це пам’ятати. Доктор Анджей Шептицький є політологом, ад’юнктом Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, публіцистом двомісячника Nowa Europa Wschodnia і з липня 2010 року – членом Ради Польсько-українського форуму.
Оригiнал матерiалу:
http://tygodnik.onet.pl/30,0,49959,ukraina_juz_niemodna,artykul.h…
|
