|
Олександр Мотиль, World Affairs (США) // 00:34 09-10-2010
 Нова влада, але стара ідентичність. Президент і команда докладають усіх зусиль, аби знищити намагання попередньої влади створити українську національну ідентичність, окрему від російської. Янукович спирається на проросійський Донбас, який зберіг радянську ідентичність й авторитарну політичну культуру. Сьогодні стверджувати, що голод був геноцидом чи мав антиукраїнський характер, по суті означає вдаватися до інакодумства й оголошувати політичну опозицію Януковичу. Історію вивчення трагедії в світі та її роль у політиці аналізує Олександр Мотиль в американському журналі World Affairs.
Перше, що зробив президент України після інавгурації 25 лютого, – знищив посилання на Голодомор на офіційному президентському веб-сайті. Попередник Януковича, Віктор Ющенко, зробив Голодомор – голод 1932-33 років, який організував Йосиф Сталін та який призвів до смерті мільйонів українських селян, – питанням національного значення; він відстоював, словами чеського письменника Мілана Кундери, «боротьбу пам’яті з забуттям», намагаючись спрямувати країну убік демократії. І те, що Янукович так кардинально припинив цю реабілітацію трагічного минулого України, стало відображенням факту, що нещодавні вибори до ідентичності мають такий самий стосунок, як і до політики. Це невипадково. Завдяки Помаранчевій революції 2004 року українська національна ідентичність стала синонімом демократії та Заходу. А в наново зухвалій російській державі, яку звів Владімір Путін, російська ідентичність, на жаль, стала асоціюватися, як і за радянських часів, з авторитаризмом та імперією. Електоральна база Партії регіонів Януковича – це південно-східний промисловий пояс України, Донбас. З цього регіону вийшли – і регіон досі цим пишається – лідер Комуністичної партії Леонід Брежнєв і улюблений пролетар Сталіна, видатний шахтар Олексій Стаханов. Вулиці тут названі на честь сталіністів, стоять пам’ятники радянському диктаторові. Регіон зберіг свою радянську ідентичність російськомовного анклаву й авторитарну політичну культуру. Коли новообраний президент Янукович вирішив повернути Україну Ющенка назад у минуле та відновити її в ролі сателіта Москви, природно, він почав із припинення дискусії про сталінський «терор голодом», як це називав історик Роберт Конквест. Атакуючи українську ідентичність, яка відродилася після Помаранчевої революції, Янукович зосередився на освіті, культурі та історії. З допомогою різноманітних заходів уже почалося витіснення автентично українського з громадського життя, освіти і преси. Ректорів університетів схиляють підтримувати новий, російськоцентричний режим, а на ті два виші, що опираються, – прозахідний Український католицький університет у Львові та Києво-Могилянську академію – влада чинить тиск. Однак центральна мішень згортання режимом української ідентичності – це історія. Як добре відомо Януковичу, всі нові нації творять ідентичності на основі свого розуміння історії. Задля створення «наративів», зручних для сучасних політичних рухів, знаходяться, а часом і вигадуються міфи про заснування, героїв, лиходіїв, поразки та перемоги. Американці прославляють своїх батьків-засновників, а французи возвеличують першу революцію. Німці спочатку підносили до рангу святих Отто фон Бісмарка, а потім, після падіння Третього Рейху захоплювалися Конрадом Аденауером. Тому впродовж останніх двадцяти років українці теж розробляють виразно український виклад історичних фактів, повільно повертаючи до демократії й Заходу. Будь-які намагання створити окрему українську ідентичність неодмінно мусять торкатися нещодавнього минулого. Сьогодні Україна значною мірою лишається продуктом терору, насильства, війни та геноциду російських царів, радянських комуністів і німецьких нацистів. За підрахунками проведеного 2008 року в московському Інституті демографії дослідження, з 1914 по 1948 рік смертність в Україні майже на 15 мільйонів перевищила природний рівень: 1,3 млн. загинуло під час Першої світової війни; 2,3 млн. – у російській Громадянській війні та Польсько-радянській війні початку 1920-х; 4 млн. – від Голодомору; 300 тисяч – під час Великого терору й анексії Західної України; 6,5 млн – у Другій світовій війні і 400 тисяч під час повоєнного голоду та сталінської кампанії проти українського націоналізму. За словами історика Єльського університету Тімоті Снайдера, «передусім, але не тільки, найбільше постраждали народи України й Білорусі, оскільки ці землі були частиною Радянського Союзу в жахливі 1930-ті роки і пережили найжахливіші німецькі репресії в 1940-х. Якщо Європа була, як пише [історик Колумбійського університету] Марк Мазовер, темною територією, то Україна й Білорусь були в самому серці цієї темряви». Ця темрява протрималася аж до смерті Сталіна в 1953 році. Хоча насильство перестало бути буденністю, а табори смерті були розформовані, тоталітаризм як система всеосяжного, деспотичного правління залишався незмінним ще три десятиліття. Цього виявилося достатньо, щоб сформувався новий тип людини. Ті, кого радянська пропаганда називала «новими радянськими людьми», і є виборцями, які підтримують Януковича і Путіна, тужать за старими добрими часами радянської величі й дешевої горілки, ігнорують злочини Сталіна проти людства та не можуть собі уявити іншої чи окремої від Росії ідентичності України. Утім, як свідчить кількість смертей, Голодомор («убивство голодом») залишається найбільшою катастрофою України за радянського правління. Будь-які спроби відновити українську версію історії мають враховувати травми такої масштабності – особливо зважаючи на те, що всі радянські історики, пропагандисти та посадовці впродовж багатьох десятиліть постійно ігнорували голод чи називали його вигадками емігрантів. Тому не дивно, що першими українцями, які привернули увагу до трагедії Голодомору, стали ті, хто вижив і втік на Захід. У середині 1950-х вони уклали двохтомник свідчень очевидців та інших документальних матеріалів під назвою «Біля книга про чорні діла Кремля». Більшість західного політичного та інтелектуального істеблішменту називала їх нестямними антикомуністами й борцями «холодної війни». У наступні десятиліття вони продовжили свою роботу, але вона мала вкрай малий резонанс за межами їхніх емігрантських спільнот. Ситуація почала змінюватися на початку 1980-х. Радянологи виявили «питання національності», й наукові дослідження почали зосереджуватися на неросійських республіках СРСР, зокрема Україні. Водночас «ревізіоністи» з-посеред соціальних істориків наново взялися за Сталіна, вивчаючи походження сталінізму початку 30-х років. З наближенням п’ятдесятої річниці голоду західним історикам стало неможливо не визнавати трагедію. Деякі й далі вважали її наслідком сталінської політики примусової колективізації селянства. Інші наполягали на тому, що це був не просто побічний ефект аграрної політики, яка вийшла з-під контролю, а свідомий політичний акт, і його слід розглядати в контексті жорстокого наступу Сталіна на національну ідентичність України. 1986 року Український науковий інститут Гарвардського університету опублікував новаторську працю Роберта Конквеста «Жнива скорботи», перше систематичне наукове дослідження Голодомору як зброї сталінського терору. У 1988-му американський історик Джеймс Мейс, який прямо заявляв, що голод був антиукраїнською акцією, упорядкував три томи документів та свідчень у Комісії США з дослідження голоду в Україні; звіт було подано до Конгресу. Конквеста і Мейса назвали антикомуністами, але ці намагання маргіналізувати їхню працю спинила політика гласності Михаїла Горбачова. Вона виявила чимало білих плям у радянській історії, які цікавили не лише росіян, а й українців та інших неросіян. Тільки-но радянські історики почали вивчати жахи радянського минулого й дійшли висновку, що Сталін був монстром, голод більше не можна було вважати змовою західних антикомуністів та невдоволених українських емігрантів. Після проголошення в Україні незалежності 1991 року пошук власної української версії історії та ідентичності став іще нагальнішим, тим паче що Україна стала відкритою для інтелектуальних дебатів Заходу і свідчень тих, хто залишився з покоління, яке пережило голод. В Україні видали й опублікували безліч книг і статей про Голодомор, і він став достеменною історичною реальністю: нині майже ніхто не заперечує, що відбулася жахлива гуманітарна трагедія і що загинули мільйони людей. Та хоча питання, мав місце Голодомор чи ні, було закритим, його причини викликали ще більшу суперечку між двома таборами. Узявши приклад із Джеймса Мейса (який оселився в Києві й писав про Голодомор аж до своєї смерті в 2004 році), українські націонал-демократи переважно стверджували, що голод був геноцидом. Їхні прорадянські, проросійські та антидемократичні опоненти, більшість із яких зрештою згрупувалася навколо Януковича та Партії регіонів, відкидають це твердження та ідею суто антиукраїнського характеру голоду, дотримуючись більш заспокійливого погляду – нібито, як стисло висловився міністр освіти і науки Дмитро Табачник, «Голодомор 1933 року був спільною трагедією народів України, Росії, Білорусі та Казахстану». Українська наукова думка відставала від західної, і це відобразилося в тому, що українці почали дискутувати про Голодомор як геноцид тоді, коли західні науковці вже збиралися це визнати. Зміни в дебати принесла нещодавно віднайдена промова Рафаеля Лемкіна 1953 року. Саме цей єврейсько-польський учений запровадив термін «геноцид». Він стверджував, що сталінський голод «був не просто масовим убивством», а й «геноцидом, знищенням не лише окремих осіб, а й цілої культури і нації». На думку Лемкіна, український геноцид складався з чотирьох компонентів: «Перший удар спрямовувався проти інтелігенції, національного мозку, аби паралізувати решту тіла». Далі йшов «наступ на церкви, священиків та церковну владу, “душу України”… Третя частина радянського плану була спрямована проти фермерів, великої маси незалежних селян, які є вмістилищем традицій, фольклору та музики, національної мови й літератури, національного духу України… Четвертим кроком стала фрагментація українського народу… шляхом додавання в Україну іноземних народів і розсіювання українців по Східній Європі». Так само, як колись на Заході дебати про голод політизувалися й на критиків навішувалися ярлики «антикомуністів», в Україні теза про те, що Голодомор був геноцидом, теж стала глибоко політичною. По-перше, ця теза кидала виклик природі радянської реальності. По-друге, після Помаранчевої революції вона стала центром проекту Ющенка зі згуртування нації. І по-третє, підривала гегемонію Росії над Україною. Що стосується першого: якщо націонал-демократи мали рацію, що Голодомор був геноцидом, тоді Сталін, комунізм і Радянський Союз були винними, і побудова демократичної та прозахідної української ідентичності мала обов’язково відкидати усіх трьох, оскільки за заподіяним злом їх можна порівняти з Гітлером і нацистською Німеччиною. Тому опоненти націонал-демократів, чия ідентичність залишилася просталінською, проросійською та прорадянською не мали іншого вибору, окрім як боротися з такою інтерпретацією. Вони боролися з допомогою не лише масштабних абстрактних суперечок, а й дрібних лінгвістичних перепалок. Тоді як націонал-демократи почали називати війну проти Гітлера «Другою світовою війною», табір Януковича притримувався радянського терміну «Велика вітчизняна війна», де «вітчизна» – це Радянський Союз, а не Україна. Оскільки дебати були також відображенням поширених поглядів – згідно з дослідженням компанії «Інтермедіа» 2009 року, 83% українців на заході, 58% у центрі, 28% на півдні і 15% на сході згодні з тим, що Голодомор був геноцидом, – Голодомор швидко опинився в центрі намагань і націонал-демократів, і їхніх опонентів мобілізувати виборців на останніх виборах. Питання ускладнювалося тим, що Ющенко тезу про Голодомор як геноцид поставив у центр своїх зусиль зі згуртування нації. Переважно це були програми на підтримку української мови як конституційно визнаної державної мови країни в освіті та вкрай русифікованій пресі. Ющенко підтримав спорудження монументів Голодомору по всій Україні, ввів Голодомор до шкільних підручників, заснував Український інститут національної пам’яті, щоб досліджувати Голодомор, збудував Меморіал жертвам Голодомору (неподалік від старовинної Києво-Печерської лаври й радянського комплексу на честь «Великої вітчизняної війни»), у 2008-му ініціював низку урочистих відзначень, які збіглися з 75-ми роковинами голоду, й домагався, аби міжнародна спільнота визнала Голодомор геноцидом. З цим погодилися чотирнадцять країн, однак Європарламент назвав його лише злочином проти людства. Коли політична боротьба між Ющенком і Януковичем загострилась, особливо перед президентськими виборами 2010 року, опозиція до Ющенка перетворилася на опозицію до його проекту зі згуртування нації. Окрім сприяння поінформованості про жахи Голодомору, цей проект мав ще декілька важливих історичних вимірів. Перший – ствердження того, що українська історія охоплює історію Київської Русі, яка тисячу років тому була одним з найбільших і найвпливовіших державних утворень у Європі. Другий – реабілітація козацького гетьмана Івана Мазепи, чиє прагнення здобути більшу незалежність від Росії підштовхнуло його об’єднатися зі шведським королем Карлом ХІІ проти Петра І у трагічній Полтавській битві 1709 року. Третій – переоцінка суперечливих лідерів антирадянської національно-визвольної боротьби України в ХХ столітті: Симона Петлюри, Романа Шухевича і Степана Бандери. Петлюра був соціал-демократом і філосемітом, який очолював абсолютно неефективний уряд у 1918 і 1919 роках, саме коли країною прокотилися жахливі погроми. Шухевич і Бандера були лідерами міжвоєнної Організації українських націоналістів, радикального націоналістичного руху, який за структурою, тактикою та ідеологією нагадував Фронт національного визволення Алжиру, Організацію визволення Палестини та єврейський «Ірґун». Спочатку ця організація намагалася створити незалежну українську державу з допомогою нацистської Німеччини, а потім, коли Берлін 1941 року пішов у наступ, почала безнадійну боротьбу проти німців і радянських сил. Націонал-демократи стверджували, що в українців не може бути історії та ідентичності, якщо вони не шукатимуть коріння в далекому минулому та змиряться з тим, що російська імперська історіографія й радянська пропаганда демонізують певні події та осіб. Прибічники Партії регіонів і комуністів відкинули весь пакет запропонованих змін, наполягаючи на тому, що Мазепа, Петлюра, Шухевич і Бандера – злісні «вороги народу», «фашисти» і «зрадники», а Голодомор був загальнолюдською трагедією. Коли в листопаді 2006 року український парламент голосував за проголошення Голодомору геноцидом, голоси розділилися передбачувано: націонал-демократи підтримали пропозицію, а Партія регіонів і комуністи висловилися проти. Історія та інтерпретація історії стали частиною політичного діалогу. Опоненти Ющенка розуміли, що намаганнями переписати радянську й російську версії історії України, реабілітувати тих, кого традиційно вважали протофашистами, і створити окрему українську ідентичність на основі демократичної прозахідної культури, президент по суті кидав виклик радянській та російській ідентичності, а також претензіям Росії на політичну гегемонію над Україною. Як із тривогою відзначив у 2010 році неофіційний речник Кремля з українських питань Константін Затулін, «істотна частина громадян України прийняла націоналістичні кліше. Ці люди цілком щиро вірять у те, що Україна обов’язково мусить мати окремі від російських мову, історію та героїв». Російські політики добре знали, яких ідеологічних і політичних наслідків прагнули Ющенко та націонал-демократи. Путін висловив занепокоєння, і в 2006-му російська Дума видала резолюцію з запереченням того, що Голодомор був геноцидом. Російських істориків мобілізували для випуску підручників, які наголошували б на спільній історії України з Росією та заперечували українську специфіку Голодомору. Кремль почав виділяти значні суми грошей своїм прибічникам та оперативним співробітникам розвідки в Україні. Відтак цілком логічним першим учинком президента Януковича було знищення посилань на Голодомор із президентського веб-сайту: мовчазний жест Кремлеві та власним співвітчизникам на знак того, що його Україна, на відміну від України Ющенка, займе прорадянську та проросійську позицію. Наступним логічним кроком Януковича було поінформувати про свої наміри. 26 квітня, перебуваючи в Брюсселі на Парламентській асамблеї Ради Європи, він заявив, що «було б хибно й несправедливо визнавати Голодомор актом геноциду проти одного народу». Через день, на прес-конференції у Страсбурзі, він дав авторитарне визначення демократії – «порядок». Після таких акуратних підправлень перед Януковичем і президентом Росії Дмітрієм Медвєдєвим – який у 2008 році підкреслено відмовився відвідати врочистості до 75-х роковин Голодомору – відкрилася можливість відвідати Меморіал жертвам Голодомору в Києві, що вони й зробили 17 травня. Вони вшановували пам’ять жертв стихійного лиха, а не навмисно організованого геноциду. Окрім того, режим Януковича дав зрозуміти, що вважає дискурс навколо геноциду політичною акцією. Міністр освіти і науки вже заявив, що планує очистити підручники з історії від «маячної гіперболізації» Голодомору. Віце-прем’єр з гуманітарних питань загрозливо натякнув, що, можливо, в Українському інституті національної пам’яті доведеться провести офіційну перевірку. Своєю чергою новопризначений директор інституту, донбаський прихильник комуністів, публічно заявив, що голод був «результатом складних обставин» і що сам він має намір підтримувати «національну пам’ять», яка «об’єднує українців». Голова Служби безпеки України закрив архіви секретної служби, а ще один провідний чиновник сказав, що «люди знають усе, що їм треба знати». Таким чином Голодомор перетворився на критерій політичної лояльності й означення того, що можна говорити про режим Януковича. Стверджувати, що голод був геноцидом чи мав антиукраїнський характер, по суті означає вдаватися до інакодумства й оголошувати політичну опозицію Януковичу. А в Україні Януковича, як і в Росії Путіна, інакодумство – справа ризикована. Олександр Мотиль – професор політології в Університеті Ратґерса (Ньюарк, США).
Оригiнал матерiалу:
http://www.worldaffairsjournal.org/articles/2010-SeptOct/full-Mot…
|
Новая школа Форекса представляет:
[url=http://noswap.ru/forum/8-20-0-17]форекс групп[/url]
[url=http://noswap.ru/publ/25-1-0-141]открытие рынка форекс[/url]
[url=http://noswap.ru/publ/51-1-0-264]что твкое скрытая дивергениция[/url]
и др. на сайте [url=http://noswap.ru]noswap.ru[/url]
