|
Антон Олєйнік, Ведомости (Росія) // 17:33 12-01-2009
 Суто комерційне вирішення газового конфлікту неможливе! Оскільки в конфлікті ми маємо справу з двосторонньою монополією, то при його розв‘язанні без політики, урахування неекономічних критеріїв справедливості та залучення третіх сторін, що мають значний потенціал примусу, не обійтися, – пише в російському діловому виданні «Ведомости» старший науковий співробітник Інституту економіки РАН Антон Олєйнік.
Швидку ескалацію конфлікту навколо транзиту російського газу територією України, що призвела до близької до надзвичайної ситуації у низці економік Східної та Західної Європи, часто пояснюють його політичним, а не економічним виміром. Ця теза озвучена і російським керівництвом, і менеджментом «Газпрому», і деякими представниками ЄС та України (зокрема, спікером Верховної Ради Володимиром Литвином). Звідси очевидне, здавалося б, рішення – повернути спір у переважно комерційне русло. Парадокс полягає у тому, що виключно економічне трактування конфлікту у цьому разі не полегшує, а ускладнює пошук рішення, що влаштовує усі сторони. Транзит російського газу до Європи здійснюється в умовах двосторонньої монополії: основні родовища газу розташовані в Росії, а існуюча транспортна інфраструктура, що дісталася у спадок ще з радянського періоду, не дозволяє доставити основні його обсяги європейським споживачам інакше ніж територією України. До запуску альтернативних, таких, що йдуть в обхід території України, газопроводів та здійснення прориву в технологіях скраплення газу Росія та Україна приречені на взаємодію з газового питання за умов двосторонньої монополії. Двостороння монополія зумовлює високий ступінь взаємної залежності сторін: жодна з них, навіть якщо формально саме вона є власником продукту, не здатна диктувати свої умови іншій (споживачу або «перевізнику»). З одного боку, обидві сторони зацікавлені у співпраці, зважаючи на відсутність альтернатив. З іншого боку, пропорції розподілу між ними вигод від такої співпраці визначити досить нелегко. Коли кожна намагається максимізувати свою частку в них (а що ще очікувати від учасників комерційної угоди?), укладання угоди, а також чітке виконання її умов перебуває під постійною загрозою зриву. Усвідомлення сторонами, що можна отримати більше за рахунок зменшення частки контрагента, негативно позначається на контрактній дисципліні та зумовлює постійні тенденції до перегляду умов контракту та опортуністичної поведінки в інших формах. Причому що раціональніше поводяться учасники угоди – що послідовніше їх прагнення до максимізації своєї частки у сукупному прибутку, – то складніше йде співпраця. Ця теза була багаторазово перевірена засобами експериментальної економіки задовго до нинішнього конфлікту і схожою ситуацією, що склалася з поставками газу 2006 р. Її найпростішою моделлю є модель торгу, або bargaining game. У моделі торгу двом гравцям пропонують розділити між собою певну суму, скажімо, 1000 руб., на таких умовах. Одна зі сторін пропонує свої пропорції обміну, друга чи погоджується з ними, чи пропонує свої (в одному з варіантів гри – грі ультиматуму – за відмови другої сторони від запропонованих першою умов подальшого торгу не відбувається, і угода зривається). Гравець, який формулює свою пропозицію перший, може претендувати і на 500, і на 999 руб., вважаючи, що для другого гравця отримання одного рубля усе ж краще, ніж нічого. На практиці організатори експериментів – наприклад, Джексон Шонген і Сьюзан Каск (Jason Shogren, Susan Kask) – спостерігають здійснення угод у більшості випадків, однак що сильніші створені для гравців стимули максимізувати свою частку в умовній 1000 рублів, то менше шансів на успіх. Замість одного рубля кожен претендує на 999. Йдучи за цією логікою послідовно та «вперто», раціональні гравці не здатні до укладання угод за умов двосторонньої монополії. Якщо угоди й укладаються, то не завдяки, а всупереч суто економічній логіці, коли застосовуються інші, ніж виключно економічні, критерії (наприклад, розділити прибутки порівну або у нерівній пропорції, але так, щоб не образити іншу сторону). Підсумки аналогічного експерименту, проведеного мною на семінарі у Вищій школі економіки: випадково розбитим на пари другокурсникам, які перебували в аудиторії, частіше вдавалося «укласти угоду», причому пропорція 3/2 виявилася найбільш розповсюдженою. Нібито й виграв, і контрагенту не так прикро, коли запропонували «усього рубль». Виходить, що взаємодії за умов двосторонньої монополії так чи так мають тенденцію до виходу за межі суто економічної логіки: торг у чистому вигляді тут недоречний. Неекономічними факторами, здатними полегшити укладення угоди та забезпечити контроль за її виконанням, можуть бути політичні міркування (не так виняток із правил, а якраз їх невід’ємна частина), емоції (наприклад, особисті симпатії), нерівний потенціал сили між сторонами та багато іншого. Ті самі фактори зі знаком мінус ускладнюють угоду: наприклад, коли сторони сповідують взаємовиключні політичні принципи. Рішення у нинішньому газовому конфлікті також не має виключно комерційного характеру: без політики, урахування неекономічних критеріїв справедливості та залучення третіх сторін, що мають значний потенціал примусу, знову не обійтися. Теза ж про «спір двох господарюючих суб’єктів» слід залишити на совісті авторів стандартних курсів економіки та окремих політиків, які прагнуть представити свою політичну гру в рожевому економічному світлі. Автор – старший науковий співробітник Інституту економіки РАН, професор університету «Меморіал» (Канада)
Оригiнал матерiалу:
http://www.vedomosti.ru/newspaper/article.shtml?2009/01/12/176355…
|
